Совва Ганна Войцехівна

«Тата розстріляли, маму вислали до Сибіру, а ми стали дітьми «ворогів народу»

Маму нашу, Вікторію Тимофіївну Совву (Дубовіцька до заміжжя) забрали в червні 1937 року. Пам’ятаю, того дня мама поклала маленького брата спати, і пішла… На 10 років пішла. Спочатку її забрали в тюрму, рік відсиділа в одиночній камері у Харкові. А тоді в Новосибірськ вислали, станція біля Кемерово. Лишила троє діточок вдома і пішла. А тато ще вдома залишався…
Коли мама пішла, Юзек, найменший, постійно плакав, а ми все питали тата: «Чого він так плаче?». Тато відповідав: «Бо мами хоче». Як у неї там тільки серце не лопнуло від того, що вона таку крихітку вдома лишила… А потім і тата забрали. Перед Новим роком, у 1937 році.
Переселенці ми були, вислали нас на Полтавщину в 1935 році. Тоді таке щось було, що висилали. Ганяли тих людей: тих сюди, тих – туди. А до того ми в Гречанах жили. Тато наш, Войцех Совва, на залізниці працював. А тоді прийшли і сказали: «Збирайтеся, не можете тут бути». Усе батьки лишили – хату, худобу, мене з братом тільки взяли, ще дітей, можна сказати, та й поїхали. Тато в Полтаві роботу шукав, та й знайшов, на завод став ходити. А мама вдома була, найменший брат, Юзек, в Полтаві тій якраз народився…
Пам’ятаю, мама Юзека положила спати, а там в нас така хата була, з тими ставнями на вікнах. То я з вулиці відкрию ті стайні, заглядаю, а Юзек лежить і сміється… Мама завжди наказували, щоб ми на вулицю не виходили, особливо з тим маленьким. Бо тоді по дорозі все їдуть, їдуть цигани, багато їх... Казала мама, дивіться, не ходіть на вулицю, аби вас не вкрали ті цигани….
Троє нас було у батьків. Брат Броник, старший за мене на три роки, та Юзек (Йосип), що народився у 1935 році.
Моя мама була дуже, дуже віруюча… Як я маленька була, то ми ходили ще в той костьол, там, в городі, великий такий був, гарний. Я тоді була ще маленька, то мало пам’ятаю. Але мене з Броником, напевне, ще в тому костьолі хрестили, не знаю… Знаю що маленького Юзека то батьки з Полтави в Харків возили хрестити. Тоді в Харкові якийсь ксьондз був, то там його похрестив…
Люди, яких теж вислали на Полтавщину, збиралися по хатах, молилися ружанєц. Хтось пронюхав, що люди збираються разом і щось обговорюють, доложили в НКВС. І маму заарештували… За «антисовєтську пропаганду». А потім й тата забрали…
А я думаю - що вона там знала? Правда, мама трохи вчена була, бо до школи ходила, але щоб так дуже, то нє… Тільки все по-польськи говорила, по-українськи чи по-російськи зовсім не знала. До смерті по-польськи балакала.
А тоді тітка до нас в Полтаву приїхала. Взнала, що маму арештували, батька теж забрали, той вона приїхала. За нами приїхала… Забрала і привезла нас в Гречани, до бабці Марії, маминої мами. Вона сама вже жила, дід помер, я його й не пам’ятаю. Отак ми з нею і стали жити, в її старій хатині, що отут стояла, на цьому ж подвір’ї, де я зараз живу. То вже після війни ми з братом Юзеком цю хату збудували, бабуся тоді вже померла…
Тоді,чула, казали: «Ну як так, мама й тато живі, а діти сиротами залишилися»... Ніхто тоді ще не знав, що тата розстріляли. Забрали та й все. Я ще довго тата чекала, а прийшла лише мама… То вже мама потім розказала, що їх засудили, бо з Польщею якийсь зв’язок ніби вони мали. Та хто ту Польщу тоді знав, хто там був?
Повернулися ми в Гречани – діти ворогів народу. До школи не ходили, бо тоді мало хто в школу ходив. Ще до висилки я в «нулювку» якусь ходила, трохи зовсім, може з місяць. То польська школа була, по-польську нам там щось розказували, букви вчили. Та школа там, через залізницю була, в тому Домі Людовому. Її потім «совєти» закрили…
У 38-му Бронеку вже було 16, то він хотів у совхоз іти працювати, але його не взяли. Сусід, він в совхозі бригадіром був, пішов до братового бригадіра та й каже: «А що це ти прийняв на роботу сина врагів народу?». Той каже: «Син за батька не відповідає… Мала ж дитина, хай працює». Та після цього мусів таки його звільнити. То Бронек тоді по знайомству влаштувався на бричку розвозити хліб з хлєбзаводу.
Коли війна почалася, анархія була, то Бронек тією бричкою звідкись привіз додому такий гарний диван, обтягнутий шкірою, та шкаф. На тому дивані у війну спав німецький лікар, що квартирував у бабці Марії. А коли після війни знову прийшли «совєти», то той диван забрали, поставили в сільській раді. А шкаф ще довго стояв, поки стара хата бабціна не впала…
Я до війни теж трохи працювала. Спочатку корову пасла в тітки. Потім на будівництві… Тоді залізниця будинки строїла для своїх робітників, то я на будівництво отого будинку, що навпроти депо, цеглу носила. Наберу у верету тих цеглин, принесу, а той каменщик раз-два та й уже їх поставив, а я бігом знову нести… Ото я тої цегли наносилася, а сама ж маленька, худенька була, бо що ми там таке дуже мали їсти…
А тоді війна почалася… Пам’ятаю, виглянула на вулицю, а там повно німців, на мотоциклах. В двори забігають, курей ловлять, яйко, млеко просять… А тоді ми вже при німцях стали жити. Але яка то була різниця – при совєтах, при німцях? Що одні, що другі – однаково… А потім молодих стали забирати на роботи до Німеччини.
При німцях тут у нас бригадіром в колгоспі був такий Юзек Кузіна. То він казав, кого до Німеччини на роботу брати. Дехто, хто міг, то відкупався, а дехто ховався. Були й такі, що щось там собі робили, якусь траву клали, щоб рани були. Ой, всяке було…
Мене в Німеччину на роботу мали забрати, то старший брат Бронек поїхав за мене. Помню, казав бабусі: «Вона як поїде, то там пропаде». Бабуся тоді йому лише відповіла: «Я не можу сказати, що не їдь чи їдь, як хочеш, дивися». І Броник поїхав. А потім і мене туди відправили...
Німці мене усе одно забрали на роботу в Германію. Раз я сховалася в тітки, вона біля станції жила, а потім забрали. Працювала на фабриці такій сільськогосподарській, в Лігніце, в Польщі, але тоді то ще Німеччина була. А Броник був у Бремені, то ми й не бачилися. Він лише писав, що хоче приїхати до мене... Півтора роки десь я там була у тій Німеччині. А тоді звільнили нас, війна закінчилася…
На тій фабриці було нас чотири, і всі четверо Гані, і всі четверо гречанські. Повмирали вже, а я ще лишилася от… В тій Лігніце були ще наші дівчата і хлопці, то пішли ми якось до них в гості, і не наділи ост. Носили ми такий ост, таку відзнаку, що ми тут на примусових роботах… А ми пішли без того оста, і «здав» нас там хтось… Приїхали поліцаї і забрали нас в тюрму, мовляв, чого не пришили ост. Та й я плачу, а дівчата: «Ганю, казав Броник, що приїде, а ти в тюрмі…». Переночували ми в тій тюрмі, а вранці той хазяїн, що ми на його фабриці працювали, приїхав. Поліцаї йому подзвонили і він приїхав, забрав нас. Отак і я в тюрмі була…
А потім мене той хазяїн, добрий чоловік був, хоч і німець, забрав додому до себе. В Лігніцах будинок у нього був. А вдома нема нікого, тільки жінка і якась каліка така, глухоніма. Один син був десь на фронті. То я там у нього в будинку була, аж війна закінчилася. Прибирала, прала, їсти варила - по дому все...
Того дня я вікна витирала в домі, аж чую - самольоти летять. Небо аж чорне стало. Мені кричать – бігом закривай вікна, бо зараз бомби падати будуть, і біжи, ховайся… Там такий ліс був коло дому, я побігла дорогою, а там подвал, сховище було, а я не знала того. А в тому подвалі і скамейки, і світло, і все на світі - він мабуть все життя готувався там… І всі люди туди сховалися, в підвал той, як ті літаки летіли. Поставали рано, ніхто нічого вже нам не казав, ми вийшли, стали – що таке, кругом машин повно, і негрів повно у тих машинах. Посадили вони нас в машини і відправили додому…
У війну мама була в таборах ГУЛАГу, ми з Броником в Німеччині на роботах, лише бабця Марія та малий Юзек залишалися отут, в Гречанах. Самі були…
В бабці квартирувався німець, врач. Одного разу бабця вийшли рубати дрова в двір, аж тут біжить наш руский солдат, прибігає до бабушки, просить: «Бабушка, спрячь меня». Боже мій, німець в хаті, в хаті німець живе… Але - лізь на гору. Виліз на горище в будинку. Німец іде на роботу кудись, а бабця тому солдату їсти занесе. Він їй казав, коли вже йшов: «Бабушка, я вернусь, если меня не убьют. Я вас никогда не забуду, если выживу». І, видно, десь забили його, бо більше його не бачили. То так… І бабуся б постраждала, і дитина, Юзек, якби німці про то дізналися, що руского солдата ховали. Якби взнали, що наш солдат на горі, то б спалили, хату б спалили. Але Бог милував, не взнали…  
А ще бабця розказувала, як вони у війну з Юзеком у Малашівцях ховалися. Бо тут станція була, бомбили дуже… То ввечері бабця корову за мотузку, малого за руку і в Малашівці втікали. Знайшли там якусь бабу, яка там їх ховала. То вони на ніч до неї в Малашівці ходили, а зранку назад додому поверталися. Отаке то їм довелося пережити…
Повернулася я в Гречани з тої Німеччини, 19 років мені тоді було, пішла на свиноферму працювати. 43 роки маю трудового стажу на тій свинофермі. Одною стежкою весь вік відходила… Потім з братом Юзеком оцю хату побудували, де зараз живу, бо бабціна стара, тут же на подвір’ї стояла, вже завалювалася…
А старшого брата Броника, як його з тої Німеччини совєтські війська звільнили, то забрали в трудовий табір, відправили з полоненими німцями Москву відбудовувати. Він з тої Москви втік, приїхав додому, в Гречани – без документів, без нічого… А тут дозволили полякам до Польщі їхати. Тітка наша, мамина сестра, теж у Польщу їхала. І Броник щось собі надумав, що він з нею поїде. Страшно казати – в скрині їхав до тої Польщі. Сховався в скриню, бо ж документів у нього не було, і так цьотка його і перевезла. Богу дякувати, що то вдалося, що ніхто його не помітив у тій скрині… Так у 1947 році брат Броник опинився у Польщі, в Лігніці.
Там, у тій Лігніці вже, Броник через якийсь час одружився. Взяв мазурку з Шаровечки, Мариню. Її родина теж у 47-му до Лігніци переїхала. Там у них троє дочок народилося. Броник приїжджав сюди, в Гречани, з тої Лігніци, з дочками приїжджав. І ми туди до нього їздили…
А у мене в 1947 році син народився. У бабці нашої квартирантка була, єврейка, то до неї солдат один ходив. А одного разу він прийшов з другом, ще одним солдатом. Отак ми з ним і познайомилися. Він був з Куйбишева, тут служив… Відслужив і поїхав до себе в той Куйбишев, а я з сином залишилася… Володя, син, загинув трагічною смертю, в совхозі, на косілці. 30 років йому тоді було… Жінка в нього була, а дітей своїх не було. Він взяв жінку з дитиною. Внучка на швидкій працює, то приїжджає зараз деколи до мене, провідати бабу…
А потім, у тому ж 47-му, мама Віхта з таборів ГУЛАГу повернулася. 10 років там відбула. Як прийшла додому, то казала, що думала не переживе те все, серце лопне. Чого ж те серце не лопне, лишила трьох дітей вдома. Як же ж то можна було пережити, як?
Та вона, коли приїхала з Новосибірська, то тут їй не дозволили прописатися, тілько в селі. То знайшлися в Шаровечці люди, прописали її. Але ж тут в Гречанах ми, діти, родина, то вона хотіла тут бути. А тут бути не можна. Ще одна знайома постаралася, влаштувала маму на роботу в залізничну школу прибиральницею (зараз школа №20 – авт.). То мама після роботи та й до нас йшла, до бабціної хати. Але прийшли з того КГБ, застали її тут, у нас, і знову забрали. Дали ще чотири роки тюрми. Була в тюрмі десь в Житомирі, потім ще десь там сиділа…
Як помер Сталін (у 1953 році – авт.), то мама у в’язниці сиділа. Розповідала, що в тюрмі там заключоні, що з нею сиділи, дуже плакали. А мама їм каже: «Чого ревеш, то що тобі тато помер чи мама?». Так за Сталіном плакали, заключоні… Він їх посадив, а вони за ним плакали…
14 років наша мама Вікторія Совва відсиділа по таборах та тюрмах… Коли вернулася з тюрми вдруге, у 1954 році, то вже не було кого там чіпати. І робити вже не було кого заставляти. Тако собі - то корову тримали, то свині…
Я на фермі працювала, а Юзек пішов до колгоспу їздовим трохи, а потім в армії був три роки. Щось йому в тій армії сподобалося, то він залишився там сверхстрочніком. Він ще б був, але тоді якась завірюха почалася (Угорська революція 1956 року – авт.), то він злякався, що його ще туди відправлять. А тут йому якраз термін вийшов, то він додому й вернувся. Пішов на станцію працювати. Потім женився. Взяв жінку з Андрійковець, Валя (Ванда) звали. Вона теж була з польського роду, але не мазурка. Її родина жила на хуторі під Скібнево. У 30-х роках з того хутора, сім дворів там було, теж усіх репресували - кого вислали, кого розстріляли, хутір знесли, а тих, хто залишився живий, розпреділили по найближчих селах. Розказувала братова, що їм навіть з криниці води не давали взяти, бо називали їх ляхи і гнали усюди. Дуже не дружелюбно ставилися до них в тих селах, куди їх переселили. То потім старший брат Валін поїхав на Сєвєр, заробив трохи грошей і купив хату в Хмельницькому. То Валя у брата жила, разом із малим сином, Сашком… А тоді вони у Хмельницькому з Юзеком познайомилися.
Мама дуже не хтіла, коли Юзек жінку привів. Зовсім не хтіла тої Валі. Дуже була проти, що він узяв жінку з дитиною. Але коли вони з Вальою вже шлюб взяли, то трохи заспокоїлася. Бо колись без шлюбу з жінкою не можна було жити. Мама була дуже ярою католичкою, хоча й чесною та справедливою… А потім в Юзека свої сини народилися – спочатку Боря, потім Гена. Мама ще й їх трохи вибавила…
Юзек потім получив квартиру в городі, на Виставці, то трохи тут жив, трохи там. А я тут вже лишилася жити, в нашій з ним хаті… Тут і мама Віхта померла. Дожила майже до 90 років.
Мама коли з тюрми прийшла, то ми ще в бабціній хаті усі жили. В 1962 році бабця Марія померла. А через рік Юзек каже – треба нову хату будувати, бо ця вже стара. То ми оцю побудували, перейшли до неї жити. А мама не хоче йти до нової хати, все в старій хотіла бути. Ну та й як так? Ми її все впрошували: «Тут хата новіша, що ж ти в тій, ще бабусиній, глиняній, маленькій мучишся. Вона ось впаде скоро, ходи до нас». А вона не хоче та й все. То ми її потім нахабно сюди перенесли. Взяли хлопці і принесли. Вона тут переночувала і каже: «Нєхце тут биць». А я тоді за палку й кажу їй – то йди туди. А вона ж не зайде. Так тут і залишилася.
Дуже любила, коли до неї хтось приходив. Особливо, коли ксьондз прийде. Такий старушок, латиш тут у нас був, отець Меркіс. Я добре його пам’ятаю, дуже файний ксьондз був. То прийде він до неї сповідати, а вона: «Цо ксьондз мнє пшиньосл, якей подарек?». А що той ксьондз міг принести, який подарунок, так, якийсь образок…
Після війни на Гречанах ні костьолу, ні каплиці не було. У каплиці, там де зараз костьол гречанський, повна каплиця зерна булла, як склад її використовували. Але дякувати Богу, що не розвалили… Потім у тій каплиці таки костьол відкрили. І він був єдиним костьолом на усю округу, не так як зараз – Шаровечка має свій костьол, Мацьківці свій…
Різдво святкували. Мама казала: «На Боже народзенє ніц нє можна робіць, тилько спєваць, піць і єсць…». На Святий вечір готували кутю обов’язково та якісь пісні страви. Я дуже любила на Різдво вареники з кислою капустою та вишнями. Під стіл та під скатерку на Святий вечір клали сіно. На сіно під стіл кидали горіхи, цукерки – для дітей. А ще солому палили – казали, бабу палимо, і через неї треба було перескакувати. Коли костьол віддали і ксьондз вже був, то на Пастерку вночі завжди ходили. А зранку в нас тут колядувати ходили. А на Тши Круля то й цілу театральну постановку робили - хлопці перевдягалися, по хатах з тим театром ходили. Пам’ятаю, після війни дуже модні були хустки шерстяні. Дівчина чи молодиця обов’язково повинна була мати таку хустку, то був найкращий подарунок на Різдво. А на Великдень паски пекли, крашанки робили, писанки писали…
Володю мого хрестили ще маленького, то було у 1947 чи 1948 році. Бабуся ті хрестини тоді організувала. З Полтави приїхав моєї бабусі сестри син, а там на станції була мого двоюрідного брата жінка… То той Павлік та Кароліна мого Володю носили хрестити. Там, у центрі, коло того костьола, що зірвали «совєти», був якийсь такий дом, що туди ходили молитися, і деколи туди ксьондз приїжджав. Бабця дізналася, що є ксьондз, і пізно ввечері взяла Володю, кумів тих і пішла похрестила мені сина. Я не ходила, не знаю, чому… Мабуть, робота якась була, бо треба було і на роботі, і вдома все зробити… А потім бабця Віхта Володю мого і до першого причастя водила, і пацєж мовити його навчила, і катехези трохи…  
Мама, коли вже була вдома, то Володю малого часто до костьола брала. У травні є майові набоженьства, коли співають Літанію до Пресвятої Діви Марії. То Володя цілий місяць з мамою ходили до костьола. То хось цукерку з бабців дасть, то ще щось, бо таке маленьке, а прийшло молитися… А він прийде до костьола, сяде посередині, ручки зложить і повторює «мудль сє за намі»… Так цілий місяць ходив. Вчителі щось там казали, бо таке правітєльство було, що казало – «Бога не має», «Ксьондзи вас обманюють, самі працювати не хочуть, а у вас гроші виманюють». Але хто там їх слухав…
А в Польщі мама Віхта таки побувала. У 1964 чи 65-му ми з нею в гості до Броника їздили. Вона тоді сестру ще провідала, племінниць, з невісткою та онучками познайомилася. То після війни треба було давати виклик, а потім вже й так можна було їхати… То я там два чи три рази була в тій Польщі. То з Юзеком раз їздили, то потім вже сама. Подобалося мені у Лігніци, але більше тижня не могла бути, додому хотіла. Броник не раз казав: «Ну чого ж ти поїдеш, тож лишайся тут». А я нє, додому, додому хочу… Тоді ще Броник живий був, а тепер ні його, ні Юзека вже мого немає, одна я залишилася…
Я Володю дуже гарно одягала. Поїду до Польщі, то брат сварить: «Що ти все для Володі та й для Володі, чому ти собі нічого не купила? Та, мені не треба… Пам'ятаю, туфлі там дуже гарні були, лаковані, з листочком таким… Ні, треба Володі щось красиве купити, собі обійдуся. І така смерть страшна. Боже, яка страшна смерть його забрала. Але що ж я зроблю – така, видно, моя доля…
Зараз вночі спати не можу, то співаю собі вночі. Я в молодості не дуже мала часу співати, жартувати. Тепер от маю, то немає вже з ким... «Подолянку» у нас тут часто співали, що брата отруїла через полюбовника. То така наша мазурська пісня.
Не можу спати, щось мені лізе на голову, лізе – то в Німеччині, то в Полтаві, то вже тут… Все згадую. Це ж треба таке, аби в тюрмі більше людей загинуло, чим на війні. Більше народу через ті сталінські репресії загинуло, як на війні, від німців… І як то воно так?
А скільки було народу в тій Германії, всім виплатив грошей німець, нехай тепер, але виплатив. А наш Іван якусь там книжку мав і те забрали, і все… Ну як так, га? Тож віддай людям ті гроші… А німець раз виплатив 600 тих марок, а потім ще 200, то я віддала їх племінникам, синам Юзека… Думала, ті з книжки гроші получу, то поїду вже в Польщу, до Броника. Але забрали ті гроші, і вже й не віддадуть. У Лігніці брат у мене був, тітка, сестри… А зараз чого я вже туди поїду?