Мазури між собою спілкувались. Заріччя була окремо. З нашої хати (Вишнева, 40 – прим.) в вікно дивилися чи у тітки світло горить, а тітка жила, там був другий стовп на Заріччі. Парка Чекмана тоді ще не було, ти можеш собі уявити, що ми з бабцею ставали біля вікна та дивилися «на місто». На Шестакова бачили будинки і що там світло горить. Парк будували, я ще була маленька. Він був розбитий на сектори, кожен завод мав свій сектор і вони висаджували дерева, я ще пам’ятаю парк з деревами по 1-1,5 метра. Ми вулицю Шестакова бачили з вікна.

В мого батька була дуже велика родина і всіх братів у нього репресували в 37-му році. І залишилися діти 8-6 - 4 роки і сусіди їх кормили, сусіди ті живуть зараз за переїздом (вул. Квітки Цісик – прим.) ліворуч, Карасики там живуть, то це була сім’я одного з братів мого батька: Ганя була там, не пам’ятаю Там три сестри було. По дівочому прізвищу вони Карасики, а їх мам – Хамська. Мій батько був самим молодшим в сім’ї і у нього в батьків вже внуки були і ще Войтек народився самий молодший. 

В костел ходили хто як. Мій батько після війни перехрестив усі Гречани, чоловіків тоді майже не залишилось і його брали за хрещеного, казав що у нього мабуть 100 похресників. Батько пройшов війну… коли його братів забрали (арештували як ворогів народу – прим.) він працював на механічному заводі. Токарем він працював. Вийшов він на прохідну і йде його сусід, який звернувся: «Войтек, я тобі зараз щось скажу, але тине обертайся… вчора вночі забрали твого брата з жінкою, а ти додому не повертайся… їдь прямо на вокзал…» На вокзалі в той час вербували на Донбас, на шахти… і він на шахтах працював, на візках возив з конякою вугілля. Розповідав, що робітники брали з собою їжу і складали в нього в возику, а щурі чули запах їжі і постійно стрибали в візки. Через те що вдалось утекти на Донбас його не репресували, як усіх братів. Окрім батька ще були три брати та дві сестри. Один брат помер ще в дитинстві бо йому сказали в сильний мороз лизнути лямку металеву на вулиці… діти так пожартували. Він язиком лизнув лямку і язик відірвався. Помер від втрати крові ще маленьким.

Моє покоління в костел особливо не ходили, не було такої моди. Бабусі ходили, старші люди, особливо вдови репресованих вони ходили, і це вони зберегли віру. А під час війни німці прийшли, то там була капличка, вони відкрили і під час війни тут правив німецький ксьондз, німці привезли ксьондза з Польщі, я таке чула.

Євреї були. Бабка Лукасічка (Лукасік – прим.) жила по Вишневій біля нас. Вона завжди ходила в місто, в колгосп вона щось не ходила, і вона працювала в єврейських сім’ях. І вона перша голубці робила, і знала вона як паштет з печінки зробити, як варення варити… вперше почала коли «мода» з’явилася на варення, тоді що було… цукру не було… сушину робили і це вже була розкіш, а та бабця, також її євреї навчили, з пелюсток троянд варила варення. Євреї несли культуру, розумієш, в будь якому випадку.
Завжди з євреями були гарні відносини, по сусідськи. У нас конфліктів не було.

Святкували Пасху, зелені свята, особливо на другий день Пасхи обливалися. Особливо сестра Аня, вона була маленька, але була ініціатором, хоча й народилася під час війни 43 чи 44 року. І дуже захворіла на віспу чи щось інше, в неї була сип по тілу, висока температура, то та баба Лукасічка говорила: «Вона нас всіх заразить!» і в цілому вирішили тут дитину закопати, те дитя з температурою, щоб воно не мучилось і так не кричало, а інші родичі це дитятко викрали маленькою, кудись віднесли, лікували її листям капусти, чимось поїли і вона дивом вижила, бо була досить хворою, всі переймались що почнеться епідемія, вона така маленька була, худенька, але чіпка характером. Вона чоловіка як собі вибрала? – Всі хлопці літають на танці, курять, а він їде з роботи на велосипеді, завжди дві дощечки додому везе прив’язані, а я свого як вибрала? – гарні очі і хода… а вона дивилась що дві дощечки і додому везе. Дуже за своїм велосипедом він дивився, тоді й так мало в кого був велосипед. Він сирота, він навіть коли народився то батька свого не пам’ятає, Людвіг, в Польщі він помер під час війни, Їздили, шукали його в Жарах, але так і не знайшли, в них є «похоронка», що в Жарах убитий, а де похований – невідомо. Він такий був хазяйський, з першої зарплати велосипед собі купив… Посівали, колядували 26 грудня кози ходили, першого особливо – королі до кожної хати колядували.

Млин був на якомусь дизелі, якийсь моторчик, бо пам’ятаю, що був пас і колеса і коли ми ходили туди заглядали то нам казали : «не підходьте бо затягне», а нас же тягнуло подивитись. Моя мама там працювала.

Автобус ходив від вокзалу до вокзалу. Автобус такий, якийсь військовий газон машина, якась «полуторка» і там дві лавки було. То він зупинявся на зупинках Шкіряний завод - Млин - Дім Людовий - Вокзал. В ліс ходили. Кожної весни ходили в ліс: фіалки, конвалії, маївки. В нас були радянські свята, це вже потім при Брєжнєві була відлига, коли приїхав ксьондз, той що в Литві зараз, бо той що помер, був дуже жорстокий, завжди з старшим поколінням, молоді він не довіряв, дуже мало хто ходив, тому що боялись, тому що це суворо все було, а коли вже з’явився новий ксьондз. То він був справжній ксьондз, він любив всіх, і тоді ми всі до нього потягнулись, коли вже попустилась обстановка в країні. І тоді всі ринулись до костелу. Більше всіх відновив віру саме цей ксьондз. 

На свята виставлялись пости. На переїзді, біля костелу безпосередньо, там були викладачі, назначали ще когось з особо активних комсомольців і вони стояли дивились хто йде з бабусею, піонер, все на наступний день лінійка в школі, викликають і розповідають що такий сякий ходив паску святити… на Пастирку, ми звичайно потім проривались, бо це було в 12 годин, це вже були 70-ті, вже тоді можна було піти і це проходило… Особливо в 20 школі за цим слідкували.

На свята обов’язково збирались, особливо на кутю. Ти помітив, що у нас більше святкують ввечері Різдво. В Італії Різдво Христове святкують 25-го грудня в обід. А у нас ввечері, бо завжди працювали, в нас не було вихідних. А в них 25. МИ ж святкували в будь якому випадку ввечері, тому що ввечері сім’я вечеряє, а 25 усі йдуть на роботу. Ось так поділилось. В Італії наприклад не носять їжу святити, лише пальмові гілки. В них пальма, а в нас верба.

Дуже гарно об’єднував нашу спільноту оркестр «Гаюри», ось Гаюри вони були музикантами і грали на всіх весіллях і похоронах. Це була така традиція. Мій чоловік з Теофіпольського району. Ми працювали на Терпомласті разом, він мені так подобався, ну красень одним словом, прийшов до нас в сім’ю і відразу перейшов в нашу віру. Народився в липні 77 року син, Рома і в серпні місяці ми домовилися з бабцею Юлею, що вона домовиться похрестити Ромчика, а Іван на роботі був, в першу зміну в 16:00 зміну закінчив, а хрестили до початку мши, і бабуся Юля пішла в захристію подякувати, а ксьондз говорить? «А тато чому не прийшов, де він?», а в цей момент якраз чоловік мій прибіг, а ось і прийшов. То й ксьондз продовжує «То ви для нього скажіть, що було б добре, якби вони шлюб взяли» а бабуся повернулась тай каже : «Сказав ксьондз щоб ви шлюб взяли», а Іван мене за руку і каже, що ми беремо, вже. Всі були здивовані, а нас посповідали в захристії і обвінчав нас, дав костельну обручку, звичайну мідну, мій чоловік дуже беріг її, що свекруха навіть трішки ревнувала що він так швидко перехрестився в нашу віру. Інші мої подруги так само, наприклад мого сина жінка – Людмила, вона з красилівського району, вона також пригадує, що її бабуся походила з Польщі, в дома на сковорідку казали пательня… і вона з таким задоволенням перейшла в нашу віру, дітей зараз водить на катехези, в минулому році було багато дітей, які й шли до першого причастя, а цього року лише п’ять чоловік залишилось, і моя невістка водить внуку Марію і Макара до костела. І говорять що в костелі все по іншому, прогресивно, більш інтелігентно, навіть як службу проводять, і українською мовою, навіть, якщо молитви на польській, цікаво послухати.. і відношення, з задоволенням переходять в нашу віру тому що є людський фактор, і ксьондз, що їх вінчав. Вони не розписані, але шлюб вже взяли.

В домі людовому зліва була дитяча, праворуч – доросла бібліотеки, відразу такий коридор, він так і зараз залишився в магазині, кінотеатр був… там сходи на другий поверх до школи і магазин ще був.

Пам’ятаю як в 1962 році корови в нас позабирали. Був Указ Хрущова – забрати всі корови, і поставили зелені кіоски, і молоко привозили, сир, сметану… Все це не регулярно почали возити, доки довезуть все прокисне… і це довго не тривало… але корови забрали, мовляв в передмісті неможна тримати корів, і що це таке, усі мають йти на роботу, а не тримати господарство…корови мають бути в колгоспі… і пам’ятаю ще булочки з кукурудзи, це був, якраз 61-62 рік, нам по спискам видавали тістечка з кукурудзяного борошна, солодкі були, зараз таких вже не знайти…

Дома питання історії чомусь не піднімалось. Лише в школі. В школі нас вчили, що Богдан Хмельницький був дуже добрим, що він поляків попер, навчали що Польща була по Дніпро, Республіка була від моря до моря, але Богдан Хмельницький був молодець бо він воював Україну, відірвав від Польщі і приєднав до Росії, хоча в результаті як виявилось не дуже воно й добре…

На російську мову перейшли коли моя сестра переїхала на Урал, вони в Тагілі служили, в військовому містечку. О! Дивись, Михайло Іванович (чоловік сестри – прим.), його батько в 1937 був репресований, і він пішов до армії, і після неї вступив до Ленінградського військового училища і там дуже добре навчався, його згодом відправили на Урал, він там був начальником залізничної дороги Нижній Тагіл – 39, там ракетні точки були трансконтинентальні, в основному це все привозили вночі залізницею. Я вперше там побачила військові бензовози без дверей. В березні місяці по пояс снігу, мороз -20, військові дороги, бетонки, і їде цей бензовоз з ракетним паливом і водій і поруч з ним ще хтось в таких скафандрах – костюмах як космонавти, ніби з фольги, в рукавицях, чоботі, скафандри зачинені склом і він веде цей автомобіль… це я випадково побачила бо поїхали до сестри в гості. Цікаво було.
І він (Михайло Іванович – прим.) пройшов, може тоді був брак кадрів, дослужився до звання майора, в секретних військах ракетних. 82 року він повернувся на пенсію, після 25 років служби, і пішов працювати в райсільгоспхімію працювати як військовий у відставці. І коли відкрились архіви військові КГБшні… ці репресії… і Він йде, такий в нього білий кожушок з військових запасів ще, і весь мокрий… Ми в нього запитуємо : «Там що дощ йде?», - Ні, відповідає, а він всю дорогу йшов і плакав. Він сходив в КГБ і написав заяву про свого батька і йому видали довідку що вбитий 23 лютого… В костелі можна побачити, більшість вбитих Гречанських 23 лютого… він прийшов, всю дорогу плакав…й каже: «А для мене все життя 23 лютого було свято, день радянської армії», - йому було 4 роки коли батька вбили, а брату 5, і батька його вбили ні за що. Це дуже мене вразило.

В дома завжди тримали свиней, завжди було господарство, в нас. Батько завжди наполягав, щоб побільше приготувати, бо була традиція що усі мають прийти в батьківську хату. Хто одружився, жив окремо, усі приходили на свята до батьків. Обов’язково салтисон, холодець, гусей завжди тримали, якісь страви польскі, навіть не знаю… ми не знали чи тол польське, воно було наше. Ми не ділили, ми росли з цим, були в нас «пєрогі» чи «пєроді» (вареники – прим.). Кутя, в сіно замотували, потім в те сіно кидали монети, цукерки, щоб діти грались. На свята завжди готували більше… по різному було.
Сильно великий достаток він псує… Треба дати дітям скуштувати голод і холод, це об’єднує сім’ю більше… Коли відкривають холодильник а звідти все сиплеться, а коли там є декілька яблук, і необхідно з’їсти половину яблука і ще комусь залишити, я не знаю чому, але це більше об’єднує і підтримує чим те споживання, яке зараз, воно нас руйнує, розумієш, іграшок багато засмічуємо, достаток всього, ми це все робили своїми руками, ляльки з кукурудзи… а зараз в дітей по 20 штук барбі і всі плачуть що немає грошей.. зломали викинули… Покоління змінюється з технологіями, раніше це було 50 років, зараз технології вже змінюються за 10 років…