Медляковський Михайло Блажевич

Гречани це зараз великий мікрорайон, який сильно змінився за останні 70 років. Раніше тут говорили виключно польською. Мова змінилася за цей період. Українців тоді було тут дуже мало.
В школу ходив в нашу, навчання було українською мовою. Ходив до початку війни, 3 роки навчався, а після війни був такий час , що непросто було вчитись. Адже вже пішли молодші діти до першого класу. Класи були окремо: 1-й, 2-й, 3-й… В школу йшли у 8 років.
Батька не було, його забрали в кінці 37-го року. Він був в тюрмі до початку війни.  А мама працювала в колгоспі, померла в 1943 році.
Біля костелу був паркан. Стовпи і між ними цеп. В будні дні то не було… а в вихідні приїздили возом люди з польськомовних сіл: Шаровечка, Мацьківці, Гречани і Заріччя… люди йшли молитися Богом. На фасаді пам’ятаю ніші, в яких стояли ангели чи святі. Той костел не легко було зруйнувати… Але для чого його зруйнували? Чому не зробили з нього щось? Багато костелів не зруйнували, а наш літом підірвали. Там де ми раніше жили, на місці ресторану Проскурів, вул. Вишнева, 60. То з нашого дому бо добре видно костел старий, раніше парку не було. Там болота не було, трава росла, така як росте в вологих місцях. Ярмарок був де зараз міська поліклініка… корови і не тільки там продавали. Базар в  районі костелу був вже пізніше, десь в 46 році…
Мої сестри і брати і то всі йшли до костелу, інколи мене брали з собою. Нас усіх було п’ятеро: двоє сестер та три брати.
Людей не мало забрало.. все приховано робилося. Вночі забирали. Мало хто знав… Лиш вранці дізнавались що того і того забрали… Приїздили на конях, раніше доріг не було, особливо після дощу – болото. Інформацію тоді розповсюджувати було небезпечно. Вони не казали що заберуть і через місяць розстріляють… але люди були налякані, кордон був не далеко… Вони через те й забирали, бо польський кордон був поруч. Навіть якщо хтось тікав, його все одно находили.
Моя сестра виїхала в Польщу в 1946 році. Щоб виїхати потрібно було зібрати документи, брат наприклад виїхав бо служив в польській армії, а інший ніде не служив то й не поїхав. Хто хотів поїхати той поїхав… Перевіряли чи служив в польській армії, чи є родичі наприклад. При бажанні можна було знайти документи. В польську армію потрапляли, коли зголошувались і казали що вони поляки і хотіли би служити в тій армії.
Навпроти школи була пошта.
Мадяри були, але не довгостроково. Побули трохи часу і далі поїхали. Пам’ятаю, що вночі стукали в двері і потрібно було відчиняти. І приходили по два-три німці. Заходили, переговорять з тими що вже на квартирі і йдуть собі далі. Німці різні були, одні добре відносились… Десь в 43 році ходили ми колядувати. І ми зайшли в хату, а там німці.. нас запросили до хати, щоб заколядували там… ми зайшли, поколядували, вони послухали, нам дали цукерок. Це було на вул. Вишневій біля Декабристів.
Пам’ятаю як поїзд зійшов з рельс. Здається  то було в 43 році. Состав тягнувся від переїзду в Гречанах, через вул. Качинську аж до речового ринку… Поїзд був радянський, їхав з західної України. Туди багато людей туди побігли: і жінки і діти і підводами під'їжджали … Сам там був… Мені здається що машиністи втекли. Там були фуфайки, кирзові чоботи, полушубки, борошно вищого сорту, цукор… багато чого. Я виліз на платформу а там полушубки… А жінка каже: «Дай мені одного…», за комір і кинув їй, а інші почали галасувати : «І мені, і мені…»  Сказав їм щоб лізли самі. Я ще декілька скинув, взяв собі одного і зліз. Також декілька пар кирзових чобіт додому приніс.  Так само ми ходили в місто, як не було тут вже радянської влади, бо німці зайняли. Також ходили люди в магазини, німці їх повідкривали, то брали собі що хотіли… Купівлі продажу не було. До війни продавали.
На "перегари" ходили. Не раз і не два. В основному в ночі до станції…
Німці як люди. Є хороші є не дуже…
На Різдво Готували вареники різні: зі сливками, капустою, кутю… Що в кого було те готували. На стіл приносили сіно, накривали його чимось, а зверху накривали скатертиною. Після вечері дозволяли дітям "шукати горіхи" на столі, в сіні…
Після війни солдатів-полонених польської армії возили нашою дорогою до станції Гречани. Одного разу дереву впало на автомобіль в якому їх везли.. так усі і померли… в своїй формі..
Всі між собою спілкувались: і старі Гречани і Садиби... Були родичі, інакше не могло бути.
Ми в Домі Людовому ходили на танці, в клуб. Був там баяніст. Вхід коштував 50 копійок. В 50-х роках.
На трьох королів ходили, колядували. Люди робили цю виставу досвідченні. Вони готувались, вчили слова, все виглядало натуральне. Були серед них: троє колядників, два рицарі, циган, єврей, турок і ангел. Один чоловік в віці, Ігнашко, він жив по Вокзальній, дуже класно грав єврея, всі були гречанські, рицарями були хлопці після армії, десь їм по років двадцять п’ять було… звідкись вони брали розмовну мову і тексти.
Жінки батько був залізничником, було двоє у них дітей. Він працював на потязі. Працював як при німцях так і при наших…
До костелу хто хотів той ходив.
Час від часу траплялись сутички між «гречанськими»  та «міщанами». В більшості випадків відбувались вони біля річки.
Гетто під час війни було там де вул. Подільська поблизу нинішньої поліклініки. Пам'ятаю як тікав з міста єврей. Він перебіг через плоску і рушив в напрямку де зараз речовий базар. Але там була відкрита ділянка. Троє німців стріляли в нього. Один з низ попав… То мадярам, які були тут наказали принести його і поховати.