Ченаш (Лоза) Теофілія Альбінівна
Пам'ятаю, як на город впала бомба. Я бачила як вона летіла. Я не знала що то бомба – такий вогняний стовп. Стало видно як вдень як вона впала. Мого чоловіка тоді ранило і мене зачепило. І свекруха моя була травмована, вони тяжкі ураження отримали, а я легкі… То мені зробили перев'язку. Всі вікна повилітали в будинку і стіну зруйнувало від вибуху.
Костел був і при німцях і при радянській владі. До війни був зачинений. Там було зерно насипане. Склад зробили, а потім вигрібали то все, при німцях, тоді й віддали костел. Вичистили його. І ходили до нього і ходимо по сьогоднішній день. Костел на місці першої школи був дуже гарний, не малий був. Шпіль в нього був високий. Паркан був, кований з трояндами, з квітами. За костелом колись був цвинтар, бо одного разу йшла через річку Плоску, а на весну дуже багато води було, і кладка була, то як ідеш кладкою з села до міста, до костела, то кладка "їздила" по воді. Там була якась ніби гірка, і на вишині стояв костел. Як почала земля обсуватися, то була така могилка і волосся було видно… мабуть, волосся не псується в землі, так… виглядали з могили…
Мама згадувала що був там ксьондз Квасневський. Також базар був біля костелу. Мама пошила мені з купленого ситцю з квітками сукню. Ми вийшли з костела, ще малою була, і пішов дощ. І ми на тому базарі, а там продавали льодяники на паличці, грошей немає, але ми стали, рота роззявили і дивимось… Я дивлюсь, а якийсь бандит тягне у дядька гроші з кишені. Я закричала: "Дядьку, дядьку, дивіться він Вам в карман лізе!", той злодій повернувся, підійшов, взяв мене за руку і посадив в калюжу, у тій новенькій сукні. Я так плакала, думала що мама мене вб'є… Нова сукня… чи то Пасха була, чи що… тепло було… Я стала… тече з мене болото… прийшла додому… мама ще дала припарки… то таке було життя.
До костела ми ходили щотижня. А як костел був зачинений в радянські часи то святили паску в церкві, та що біля базару зараз, кругла. Тоді, прізвище не пам'ятаю, вчителів, біля школи був будинок, ще граф Полозов залишив. В ньому жили чотири сім'ї польських. То був Ляур та Лаура викладачі мене вчили. Як польська школа зачинилась, то й вони десь поділись…
Полозов був добрий лікар. Бо моя бабця служила у Полозова, спершу прибиральницею, а потім Полозов навчив її читати і навчив її акушерству. І була вона доброю акушеркою. У випадку як в когось складний випадок був то кликали бабу. Вона вміла і плід перевернути… Полозов був тут.
Довоєнних фотографій в мене не залишилось бо навіть зі стін, ті, що робили обшук, як тата забрали, то забрали навіть з стін фотокартки і так і не повернули. Навіть тата фотографії немає. Навіть не знаю який мій тато. Військовий, з міста, десь біля площі… він мені підняв справу тату, то я навіть знаю хто мого тата видав, то його також забрали і розстріляли. Тоді таке було я на тебе, а ти на мене і тебе вбили і мене вбили…
З нашої вулиці усіх хлопців забрали…
На весіллях не було так як зараз. Зараз люди більш розкішно живуть. Було таке що у людей навіть хліба не було… пам'ятаю як тата забрали, мені вже було 11 років. То зимою в нас сніг на палець в хаті лежав… заморозь… не було чим палити. Ми ходили за річку, на ту сторону де зараз базар. Там була пустош.. то ми сміття там збирали так і палили. Так було тепло… Нехай Бог боронить що то було за життя. Бідно жили, яка різниця українець він чи поляк, чи росіянин, аби чоловік був добрий. З якої нації – неважливо.
Нам ніхто нічого не говорив. Приходили вночі і забирали. Люди боялися відкрити рот щось сказати. Тоді боялися бо вночі прийдуть і скажуть : ”виходь…”. Ми чекали листа від батька десь років з десять. А його за 2 місяці розстріляли.
У моєї бабусі, татової мами було 13 дітей.7 синів і 6 дочок. Був один серед них полковник, інший – комісар полку, то забрали всіх… Сам перед їх забрали, а потім підчистили і тут в нас. Тато столяр був добрий. Меблі в нас були гарні. Тільки почали будувати будинок… пропало все.
Прийшов міліціонер, наглядач з тюрми. Подивився на хату: підходяща. Для нас 24 години на збори, а наглядач заходить в нашу хату жити. Як ми вже повернулися з вислання, то він нас ще не пускав. Мама диктує, а я пишу для Крупської, ще комусь, Руденко… писали всюди. Нас нікуди не допускали. Дозволили приїхати, але до хати не пускали. Ми згрузилися під воротами, багаж то все що у нас було. Не було розуму.
В Росії були на Доні, перед війною. Люди відносили нормально. Сіротинський район, зараз там Луганська область… Новотроїцьк близько був. 20-30 кілометрів, бо ми ще на базар їздили туди… Були тут мадяри під час війни. Мадяри не знущалися над людьми. Пам'ятаю йде дорогою і вітається "Сербуд, дівко!". А німців боялися. Хоча і серед них були люди. Я знаю у нас хата була чиста, вибілена і нам поставили два офіцери на квартиру, а в них був денщик. А ми там в кухні, в дзюрі, а вони в хаті. Ми між собою польською спілкувались. І відправляли їх з фронту на відпочинок, на “урльоп”… і вже їдуть вони. Приходить той денщик, дає мамі ковдру, мило, ще щось і говорить польською: "Матко, не розмовляй ніколи більше як хтось в тебе буде жити.." Виявляється, що той денщик хоча сам німець, його бабця полька. Це вже розповів коли уходили вони. "Я, говорить, все слухав що ви говорили, не можна так розмовляти при чужих людях, майте це на увазі". Також він говорив:" Німці вже війну не виграють, не зможуть, хіба я хочу воювати.. . я залишив троє дітей: троє хлопців, я працював перукарем… хіба хочу? – мушу воювати, ми все одно війну програємо"... І такі німці були…
Були тут і італійці. Пам'ятаю прийшли і подарували листівку. Я перевернула її на другу сторону і було написано на ній італійською... італійські букви такі ж як і польські. Я прочитала, а він до мене заговорив на своєму, я не розуміла його, на що він здивувався що я прочитала але не говорила. Тоді вони пояснили, що вони Італійці.
Матерії, чи навіть ситцю не було до війни. Хто хотів ситцю купити, то під Домом Людовим сідали з вечора, займали чергу. Пам'ятаю, як прийшла з вечора, зайняла чергу, і заснула на рові…. Прокидаюся, а черга стоїть, а я сплю… Ой Боже, що то було… і не пустили мене… я так плакала під магазином, то Іцек дав мені два метра матерії. Іцек був дуже добрий єврей, були добрі сусіди вони.
Я маму завезла, бо вона просила в місто, якраз тоді трупи розстріляних вивозили, то мама як побачила, то втратила свідомість. Таке там було…
Моя бабця помирала в 50-му році, то їй було під сто років, вона сама з Мацьковець і не пам'ятала щоб їх звідкись привезли. Вона народилась вже в Мацьківцях. Колись з Мазовше відправляли сюди. Ми були то під Росією, то під Польщею. Так люди говорять що наші люди звідти.
Мама розповідала, що як відбулась зміна влади то всі гроші, що було на книжках їх не повернули. Вони пропали. Мама говорила: так як було в революцію. В селі був люди, троє. І хто мав 50 копійок, хто карбованця, хто що мав, несли до тих людей, яких обрали, а ті до купи все і несли в банк. Потім як відбулася революція люди пішли по гроші, а грошей як і банку немає… так було. Колись баба Рузя в мене була столітня. В 101 рік померла то казала: "Не дай Боже жити в час переміни влади, то згибле діло" такі справи…
Як були танці, все було дуже просто, люди не були культурні… як я ходила в клуб до війни, то босою. Болота по коліна, стала біля калюжі, ноги помила і пішла до клубу… так було. Одягалися люди погано, бо не було за що і де купити одяг. Не було де заробити. А після війни також труднощі були і голод був…
На Великдень пам'ятаю, картопля була, буряки. Жирів ніяких не було. Німці забрали в нас… А треба щось приготувати, і зимно в хаті, вікна позамерзали і немає нічого крім картоплі маленької і капусти. Мама в чавуні приготувала картоплю в мундирах… така була Пасха. Тільки сіли за стіл. То вже було після війни… заходить німець, полонений і просить їсти… мама накричала на нього, сказала щоб біля нас сідав лушпиння обирав, перед цим ви просили яйця, а зараз готові лушпиння їсти.
Бідували усі люди. Війна не добре діло. Вирву пам'ятаю. Скільки я була, то вже була вона.
До Польщі було в той час дуже легко виїхати. Я просила маму: "давай поїдемо", а мама говорила що тут набідуємося і там будемо бідувати. Треба хазяїна. В сусідній хаті було три сини. Всіх забрали на війну, в 41. То два старших убили. А молодшого, Юзека, забрали служити в армію… після війни тут його мама жила, тата забрали в тюрму. Він приїхав привіз усім подарунки… з Радянської армії його забрали.. тоді організовувалась польська армія людова. І всіх поляків забирали… Рокосовський ж поляк… і він залишився живий… і приїхав, одружився і забрав свою сім'ю в Польщу. Помер нещодавно. Два сини залишилось в нього.
На Гречанах, по хатам такі були прізвища: Карван, Ігнат, Ченаш, Лоза, Мазурек, Пірог, Хамські… Дітей називали так як зараз, але в нас не було Оксани, Іри. Моя дочка народилася 44 тато назвав її Галя, а внучка Оля… По документах російською, а говорили польською Міхал – Міхайло…
Моя мама не вміла російською говорити, до смерті спілкувалася польською. Як я була в третьому класі, то прийшла якась комісія. А я вчилася добре, то викликали мене читати. Я прочитала. Тепер я зрозуміла, що вони хотіли зрозуміти чи я знаю російську мову… Бо була польська школа. Я прочитала по російськи, а переказувала польською, бо читати російською я вміла а говорити тоді ні. Вдома ми говорили польською, всюди польською… Ніхто мені тоді нічого не сказав. То був останній польський клас. Останній рік. Все. 4 класи я закінчила вже так. Ні польською не російською… тоді вже почали садити людей. Чоловіка вчительки також посадили… і стала українська школа.
В людей були землі. Влада, колгосп їх відібрали. Що вони дали? 25 соток. В моєї бабусі було багато дітей і землі мали. Але бабця тримала. Як відкрились колгоспи, тато був в армії, а мама пішла в колгосп… видали нам червоні косинки, на підводу і масовка була, колгосп організував. То за тих 25 соток все життя задарма пропрацювала…вони ж не всі трудодні записували, після війни податок зробили: 20 кг м'яса, 300 літрів молока, за корову. Ціле літо видоїла корову і несеш в молочне, тут близько біля магазину, в другій хаті… І картоплю дай і м'ясо дай, і 300 яєць дай, бо кури є… цілий рік бігаєш як не з одним то з іншим. Люди ходили як жебраки. Після війни було дуже тяжко. Вже після 60-х років стало легше.
Колотуха, пиріжки, драглі, як було м'ясо, капусту смажили, млинці робили, вареники з капустою, сиром… така проста їжа була, бо купити не було за що… Корів тримали та й виживали. Старалися щось продати. Йшла в місто на роботу, то несла молоко, бо мама працювала в полі… а дитину маленьку залишали вдома.
В 46 році був голод. Але в нас люди не вмирали. Пам'ятаю, як я йшла на роботу і так хотіла їсти, що нарвала зелених яблук весною і йшла дорогою і їла їх. Прийшла на роботу і мені стало погано. Визвали швидку. То мене тоді забрали, чистили шлунок…
33 році також був голод. І в 46. В квітні місяці вже піднялося жито і випав сніг. Люди брали мотузку і такі граблі робили і стягали той сніг… То хто не зачіпав мав хліб. А хто чіпав – той колоски пом'яв і не вийшло нічого.
На Великдень, на пагорбі біля школи завжди зустрічались, співали. Взимку колядувати ходили, нам десь було 15-16 років, зібрались, наколядували грошей, взяли пляшку і пісні та колядки були до рання. Такі як і зараз.
Баба Євкова не ходила на роботу, то пенсію отримувала 50 карбованців, то позичала. Один раз в мами, раз в Філі… так і виживала бідна бабуся… Але Войтек вижив, 83 роки вже має… Покинули його в степу… Баба йшла, бо її також вислали з двома дітьми, одна немовля, а інше на руках. Баба йшла полем. Сіла під деревом відпочити. Войтек заснув. Собі думає: "Залишу під деревом, хтось підбере… ну куди з ними. Йдемо невідомо куди… немає що їсти…". Залишила Войтка під деревом, Людвіка взяла за руку і пішла… пройшла зо два кілометри. " Що я зробила, як я то дитину залишила?", - думає собі. А Людвік збоку "Мамо, він там сидить плаче а ми йдемо з тобою…" Повернулись вони, а дитина кричить під деревом, він би там помер з голоду… Баба розповіла то синові. Ми говорили їй що не варто… А баба розказала ту історію,ю то син злий на неї до цих пір… То десь в 35-36 році було. Вивозили звідси. Щоб ви того не знали…
Дай Бог щоб ви жили мирно, тихо без війни. Ростили дітей і раділи що живете, бо ми не жили…