Козіна Войцех Людвігович

Я народився в Гречанах. Моя мати, Єва Мартинівна, 1903 р.н., була з родини Ченашів. То одна з найбільших родин в Гречанах, тут Ченашів багато живе. Мама трохи прожила, померла в 1989 році. Онуків он ще вибавила. Батько мій Козіна Людвік Дем’янович, 1901 р.н., навіть не знаю звідки був родом, мабуть теж з Гречан. Батьки поженилися десь наприкінці 20-х років. В 1930 народився мій старший брат, назвали в честь тата теж Людвіком. А я народився вже в 1935 році. Батьки були  простими селянами, тримали чимале господарство, з якого і жили…

У 1937 році, під час репресій польського населення, нашу родину розкуркулили і вислали до Казахстану. Мама розказувала, що їх з маленькими дітьми (брату тоді було 7, а мені усього 2 роки) посадили у товарняк і повезли у казахські степи. Там, посеред степу, висадили і сказали – облаштовуйтеся. Довелося рити землянку і там оселятися. Отак вони з нами і перезимували у казахських степах,  а потім нашу сім’ю знову переселили - в Україну, у Полтавську область. Батьки поїхали у Карлівський район, там у Карлівці був такий машинобудівний завод. Батько, Людвіг Козіна, працював там слюсарем. Не знаю, за що, за антирадянську пропаганду в документах написано, батька розстріляли у 1938 році. Мамі дали щось трохи там грошей, сказали, що чоловіка вже немає і щоб вона додому їхала з дітьми...

До того, як нашу родину вивезли до Казахстану, ми мали хату, коні, 4 гектари землі – більшовики то все забрали. Та у нас тут по вулиці жодного чоловіка тоді у 37-38 роках не залишили, усіх ростріляли…

У 37-38 роках майже уся материна родина постраждала, мама розказували. Її маму, а мою бабцю, Ченаш Вікторію (Віхту) Іванівну теж  вислали до Казахстану. З дітьми меншими, ще не усі були жонаті. Поки була на виселці – город комуністи забрали. Вона звідти повернулася у Гречани десь років через два. Ось тут, в цій хаті, де ми зараз живемо, вона і померла потім…

А от мамин рідний брат – Ченаш Альбін Мартинович, 1904 р.н., що був з родиною теж висланий до Казахстану, так там і залишився. Він колись приїздив з Казахстану до нас у Гречани, маму, сестру свою, провідував. Такий високий, гарний, я його пам’ятаю. Але ми туди в Казахстан не їздили, тому й не знаю, де вони там жили. Вуйко Альбін вже помер, а ми з його родиною зв’язків не підтримуємо...

А от найстарший мамин брат, Ченаш Людвіг Мартинович, 1901 р.н., виявився найхитрішим з нашої родини. Він у 20-х роках, з приходом комуністів, вступив до колгоспу, став комуністом, а згодом був навіть головою колгоспу в Гречанах. Він найдовше прожив, у 1995 році помер, 94 роки прожив, на Садибах у них там хата була. Самий старший, а всіх своїх сестер та братів пережив…

Мама Єва була з родини, де було їх восьмеро дітей. І майже усіх торкнулася ота «польська зачистка». Хтось залишився після неї у Казахстані, ще одна її сестра так і залишилася жити у Полтаві. Ще дві сестри на каторзі були, десь у Сибіру. Прийшли з каторги, хворі на туберкульоз і померли. Їх коли висилали – молоді вони ще були, років по 18-20 їм усім було. Вісім чоловік і всі кудись пішли, якось так життя склалося…

Бабця Віхта потім вернулася. Хата глиняна, маленька, лишилася, а город забрали. Ми зараз ото на її обійсті живемо, моєї бабці… Мама коли з нами з тої Полтави прийшла в Гречани, то хати в неї уже не було. Ніц не було… До хати нас нашої не пускали, там уже комуністи жили. Вони всьо забрали – і хату, і землю, і коней… Мама з нами приїхала – а йти нема куди. То вона під сільською радою ночувала. Не було де ночувати, то мама Єва попросилася тоді до свої мами, бабці Віхти – прийми, бо нема де жити. Та й бабця нас прийняла…

А отой мій вуйко Людвіг, що став комуністом, з нами трохи спілкувався. І з бабцьою Віхтою, вона в 1957 році померла, і з мамою. Мама коли з нами з тої Полтави вернула в Гречани, а хати ж нема, бо її зайняли комуністи, то до нього ходила, він вже тоді комуністом був, просила їй допомогти, а він їй сказав – «Іди від мене, бо ще через тебе і мене розстріляють». Отакі страшні часи тоді були…

Мама розказували, що з тої Полтави довелося їй трохи пішки йти. То вже несила була мене нести, то вона мене в лісі лишила маленького. Тяжко було йти, не годна була, то вона мене в лісі під деревом посадила і пішла зі старшим братом далі. А я був такий маленький, худенький… Потім опам’яталася, прийшла, а я сиджу під тим деревом, плачу. Забрали з братом, а міг замерзнути. Вона, коли мені то розповіла, то я злився на неї довго...

Дуже ми голодували, так голодували. Не хочеться вспоминати навіть. Я не казав, що їсти хочу, казав: «Мамо, мене ножки болять». А вона мені, почекай сину трошки, вони відійдуть, зарах полікуємо. Там щось зробить поїсти, дає мені, а потім питає: «Ну як там?». «О, мамо, вже легше». Отаке було…

А що ми тоді їли? Що давала мама, те й їв. Найчастіше мама варила бараболю, у баняку, вона скоро варилася. А ще кукурудзяну кашу варила, вона трохи гірчила мені, але їли… Потім вже козу тримали, то молоко було. Ой, щоб ви того ніколи не знали, як то голодувати, як то нема шо їсти… Брат уже старий був, то як вип’є, кричав завше невістці: «Я глодни. Нєма цо єсть…», хоч тоді вже багато їдла було. Але коли нема що їсти – то дуже страшно… Той страх на все життя закарбовується. Мама до смерті завжди про запас все купувала, бо боялася… О, то дуже страх великий, що не буде що їсти…
А потім війна почалася. Отуто за хатою, на городі у нас бомба зірвалася, то сусід, фельдшер був, від ран тоді помер… У німців цукерки були, а я малий, кажу до німця: «Пан, дай бом-бом…», а він мені каже: «Ком, ком…», і як заїде мені носком, як дасть пенделя, то я аж носом запоров, а вони стоять, регочуть… Отут, де школа була, то там вони жили. Тоді ж ніхто не вчився… А ті, хто в школу не влазили, то по хатах вже жили. А тоді, коли вже німці відступили, то вже школу там відкрили (в Домі Людовому та у приміщенні Центру юннатів – авт.). Коли німці йшли, то комуністи втікали. І з нашої хати втекли. То мама з нами до нашої хати тоді перебралася жити. Але коли комуністи вернулися, то знову нас вишвирнули на вулицю, на дощ… Той ми знову до бабці Віхти вернулися…

Мама моя вчена була, до школи ходила. Знала і читати, і писати… На польській мові вчилася, усі предмети тоді польською в школі були. Вона на польській мові все життя говорила. І писала, і читала на польській…

Сусідка он наша, баба Філя, вона з 26-го року, то вона теж добре польську знає, і розмовну, і літературну… Бо теж в польській школі вчилася, вчена була, бухгалтером працювала потім. Її батька теж розстріляли. Їх в Джанкой вислали, вони там були, вона мені розказувала. А ці Хамські, їх в Ростов-на-Дону вислали були, теж розказували… Потім вернулися в Гречани, ще хату свою не можна було відвоювати, треба було відвойовувати… Тоді не пускали в свої хати. Моя бабуся Віхта відібрала якось свою хату. Такі були часи. Люди вертали, а хати немає… Ай, якось пережили…

Я вже коли дорослим був, то коли десь випивав, то йшов до тої нашої хати, на пагурку, яку комуністи забрали і іншим дали, то виганяв їх, казав: «Віддайте нашу хату»…

Мама в колгосп йшла, а мене малого закривали в хаті, щоб я ніде не пішов. Діти  на дворі бавляться, а я закритий сижу. А потім вже старшого пускали до хлопців гратися. М’яча грали… Тоді вже як підріс, то легше вже було, до школи пішов. Після війни то було. Тоді діти пішли менші возрастом до школи, а я старший вже був… За скороченим сроком вчився, бо яка вже мені була наука, дядько вже… «А, бе, це, хліба хце» навчився, та й досить…

Оту школа була, на пагурку, де зараз магазин. Після школи трохи в колгоспі робив, за маму ходив… А то вже потім пішов з єдним дядьком робити, він мене надресирував і я став камєнщіком. А потім ще трохи підресірірували мене, і я навчився муляром.

Ходив по людях, мулярував… Люди мене поважали. В Гречанах мало я будував хатів, по селах більше їздили… Але собі хату збудував нову, на місці старої бабціної, ще глиняної. Жінка сказала: «Що будеш в отій старій жити? Давай рухаємося…». То ми й порухалися. Ще мама моя жила, як побудували нову хату. Я коло мами жив…А брат відразу тут жив, а потім оженився і пішов, отам на Городній построїв хатинку, але нема вже ні його, ні хатинки тої. Там знесли їх. Таке якесь – то раз хату забрали, то другий… Як то кажуть – два рази розкуркулили. Будинок будували, оту дев’ятиетажку, то їх знесли, квартиру дали…

Реабілітація на тата прийшла вже пізніше, десь в 60-тих… Дехто з радгоспу получив якийсь пай, а мамі не дали. І це неправильно, я щитаю – землю мають давати тим, в кого забрали ту землю, а не тим, хто працював в радгоспі. Але ніхто ніякої землі нам і досі не повернув, ту, яку комуністи в нашої сім’ї забрали… Архівні ж документи є, в кого забрали, розкуркулили тоді…

Взяв в жони українку, разом працювали на будовах. На бабціному обійсті ото побудувався…

Мама тако завжди казали: «А, бе, це, хлєба хце. Хто сє в школє нє науче, той пірога нє получе»… Мама і читала на польській мові, і пісні співала по польську. У нас ще її пісенник зберігся. Звичайний грубий зошит, в якому чи то вона сама, чи то їй хтось написав по-польську слова пісень. Вона і Біблію польською читала, і пісень релігійних співала, багато пісень мала в пісеннику. Її завжди на ружанєц (обід на спомин померлого) кликали співати. А я навіть букв польських не знаю. Так, все розумію, знаю, але того не використовую. Виріс на Україні, в школі українську вивчив, та й між собою вже більше українською говорили, то я польську погано знаю, майже нею не говорю. Але мазуром, де б не був, завжди називали…  

Моїм дітям жінка не дозволяла вчитися польської мови, хоч баба Євка всьо на польській з ними балакали, то вони її чули та розуміли. Але коли діти на польській говорили, то жінка їх била, сварила, казала, не говоріть тією мовою… Жінка не дуже ладила з свекрухою. Бо мама її не хтіла нігде, казала, що то ти українку мені привів додому. Хтіла, аби я на мазурці женився…

Уже в 60-тих то мама до євреїв ходила, прала їм, щоб заробити. Дружила вона з євреями. Прибирала там в них. Там в центрі такі були Фіра, Давід, то вона навіть з дочкою моєю до них ходила. Такі у неї подружки були, євреї -  Білоголовські, Іцека сім’я, то вона в них трохи робила, на городі там…Працювала в євреїв. А як тільки повернулася в Гречани, то після війни в колгоспі робила, потім в радгоспі трохи… На полі щось там робила. Я замість неї трохи ходив, малину збирав, а потім мені кажуть, скільки можна до того колгоспу ходити, гайда на роботу йди… То я пішов у каменщики. Мама того колгоспу ніколи не признавала…

Різдво ми завжди святкували, і зараз святкуємо. Мама співала «До Бетлєєм поспєшайцє, пшивітаць пана…», досі ту колядку пам’ятаю. Мама родилася, як вона казала, на Вігілію, 24 грудня… То ми і Різдво святкували, і її день народження згадували. Ми часто збиралися за одним столом. Узагалі мали традицію кожної неділі вранці усі разом збиратися за столом. Мама йшла зранку до костьола, приходила і ми усі разом снідали – вона, я, моя жінка, мої діти… Ми до костьола не ходили, а мама ходила. Коли малими були, то може кілька разів десь і брала до костьолу, але ж його й не було тут. А потім, як до школи пішов, то теє все присікали, той мама видно боялася нас брати, аби зі школи не вигнали… А сама завше ходила. Як в костьолі тому, що на Західно-Окружній, стали правити, то щонеділі ходила... Онуків то деколи брала з собою до костьола, на свєнти Ганни... Вони з нею бігли, бо свістунечки їм там купляла, якісь там когутики на паличці, цукерки такі були. Мама казала: «На Свєнти Ганки зімне ранке», так то пам’ятаю…

У нас тут в Гречанах по батькові по-різному можна зустріти. Войцехів по вуличному називали Войтко, то дехто по батькові пишеться Войцехович, а дехто так і Войткович записали. Чи так само по вуличному Романа кликали Ромек, то його сина записали Ромікович, як цигана якогось… А то в одній сім’ї одна сестра була Людвігівна, інша – Людвіківна, а ще одну узагалі записали Леонідівна, бо в сільській раді сказали, що Людвіг немає такого ім’я, то по-українськи буде Леонід. А такі ще в нас імена туто були - Зигман, Сигізмунд значить, Марцін, по-українськи Мартин, Мартинівна. А Катя то по-польськи Кася, баба Каська кликали. Баба Філька то Теофілія, в нас багато тих бабів Фільок було тут на пагурку. Мама показувала колись, як то по-польську пишеться – Юзьо то  JOZEF, а Ясьо – то JAKOB. Мама тільки отакими, латинськими буквами, не нашими, й вміла писати. Броніславів дуже багато було, дідо Броник казали. Отаке…