Данильченко (Сова) Броніслава Антонівна

Як хату валили, там стовпи були і на одному стовпі було написано 178Х - якийсь там рік… Мій прадід служив в пана там,  біля мосту, біля базару. Прадід був ковалем, то він (пан – прим. ) дав йому біля костелу ліс. Називався Ковальовий ліс, то було мого прадіда. Був садок, наш ліс, а далі вже Руський ліс.
Кажуть, що прадід був дуже сильним хлопцем, дуже він жалів коней… там поруч ще і наше поле було, то він борону на плечах ніс… а коня вів.
Потім помер прадід Сова, а залишився тато і два брати. Один на садибах, там де Шубіни, а другий тут. І тут ми всі народились. А мама моя біля переїзду жила…. Перша хата була.  А моя бабуся… тоді були не грамотні, мама також не була грамотна, а тато два класи закінчив. То бабуся складала кості, як хтось зломить руку чи ногу… і Ще коли хтось народжував, то також бабцю гукали. То бабця мала якісь гроші то вчила сина, 2 класи. Потім він робив на станції. Коли почалися колгоспи, то йому сказали щоб він залишив то все  і йшов. А голова колгоспу був чужий, парторг також був чужий… і  тато. тоді почали той клуб будувати, він збирав гроші. Складали і побудували той будинок.
Згодом прийшов документ: РОЗКУЛАЧИТИ. В списку п'ять чоловік. Тато серед них. Я пам'ятаю як тата забирали. Він каже "Людина працювала, трудилася все життя, а зараз хочуть все забрати, і хто ж ? – Свої".  І він подав заяву на розрахунок і пішов комірником в костел. Там тоді зберігали зерно. Я там була і з мамою, і сама ходила …
Тут, в Окинського в будинку жив Тютюнник, він людей саджав… Він десь приїхав з Глухова… Йому платили за то… Пам'ятаю, як він прийшов до тата і говорив: " Давай, Сова, будешь сажать людей, останешся живой", тато відповів :" Я нічого ні на кого не скажу, нічого не знаю і не буду садити". І в 1938 році прийшли, його забрали. Міліціонер прийшов, дуже довго сидів, а тато писав, що в нього там: пшениця, жито… Довго писав… І потім ми з мамою прийшли до тюрми, з нашої сторони, де зараз зупинка. Мамі мабуть хтось сказав, що його візьмуть на допит. І дивимось: йдуть. По 4 людини. Тато перший йде, ціла голова перев'язана бинтом… І повезли його в Кам'янець  і там розстріляли. 1.09.1938 року.
Сюди приїжджав, сам він з Мацьковець, з Польщі чоловік, то розповідав, що йому було 16 років, то також його забрали. Їх вислали, тато з мамою померли, а він повернувся, крепкий, високий хлопець… І наш Гречанський, без руки там був, то він казав :"Як будуть тобі казати щось, з усім погоджуйся, то залишишся живим, як скажеш "ні" – розстріляють". В тюрмі так було. Їх взяли на допит. Тут був у нас міліціонер, дільничний, Лозінський то його також забрали. І сиділи  вони поруч, і говорив: "Як так, я ж нічого не зробив, Невже Сталін не знає…?" і ще двоє військових з ними були… взяли їх  на допит.  Сказали хлопцю: "Давай пиши…" і тут другий зайшов, повідомив, що Лозінський не признається. Признається, - відкинув комісар, а ти сиди і пиши…. Так кричав той Лозінський… страх. Йому під нігті пхали голки. В двері вставляли пальці… Кричав…Страх… Не знаю чи він признався чи ні… а хлопчина написав, що тато і мама померли, він залишився один… і підписав той лист "Да здравствует НКВД" і відпустили його… поблизу переїзду родина його. Бігоси вони.
А мого тата вбили… їхав дуже великий ешалон. І дуже повільно їхав той потяг. Люди підходили, в вікна кидали хто що міг… таке було…
Як розкулачили, то в каплиці зробили комору. Раз була зима… я вийшла і сама пішла до тата, десь років п'ять мені було…. І тато… як війти до костелу відразу двері і стіл. За столом стояла бочка меду і драбина на верх… він мене взяв на верх і по правій стороні, накритий лахами, лежав Ісус маленький… так пам'ятаю… ніс здертий вже, коліна і пальці… Тато показав і сказав щоб я нікому не говорила, також там ікони були, він все накрив і ми злізли…
У мене був брат за мене старший, але він помер. Там Толіка поховали зараз, а сестра  в мене була 22 року, так вона закінчила 7 класів, і не було далі де вчитися… на трактористку вчилася. Як тата забрали, то зайшла та вчителька в клас і сказала: "Враги народа выйдите с класса!", назвала прізвище і все… і коли я взяла документ з міліції, то в ньому моєї сестри немає… там тільки я і брат. Брат 24 року був… Сестру не писали, щоб не арештували також.
В дома говорили виключно польською мовою. Ніхто українською не говорив. Тут лиш самі поляки жили. Хати не закривали на замок,хлів не зачинявся, все було відчинене… ніхто ніколи не крав. А зараз бачиш: мазури, поляки…
Колись читала, що тут був пан. І українці, що жили поруч з річкою не хотіли в нього працювати, то він вербував поляків на ці землі.. і робили… так і розмножились. Тут багато є.
В школу ходила. 1 і 2 клас закінчила на станції Гречани, а як була війна, то вже вчились тут, а як вернулись наші то знову вчилась на станції, в двадцятій школі, над дорогою.
Та ж Тютюничка, вони втекли…як німці прийшли… і десь доїхали і німці їх все ж таки достали… І вона посилає своїх двох синів, один такий як я, інший старший дізнатись як тут справи. І вони прийшли до нас. А там вже приїхала Галя Стасіна, мама приїхала, як там я не знаю. І вони  поїхали і вона повернулась. А він, той чоловік, до тієї  Гані, через дорогу, то він приходив. В чорній шинелі і вимагав сало, те-се. І наказував щось. Я  не знаю де він там був… Потім Тютюнник повернулась, повернулась – хата вже зайнята.  І не мала вона де подітися, то попросилася до нас, речі покласти. Скриня наша велика, що в ній було – нічого… Вона повну скриню наложила… Вона була головою в магазині, торгувала. Хусток тернових повно… Мабуть накрала … І ми погодились. Потім для них дали хату… І ось вже ходять, збирають податки… 1300 податків. В колгоспі ж не платили… мама в колгоспі, брат в колгоспі… і я вже підробляла, але коштів було мало. По трудодню не писали, по третині, півдня записували. Вона прийшла, бо ми не платили податки, і ту скриню витягнула на дорогу… та ж сама Тютюнничка… Вона вже по податкам працювала… І я мусила кинути школу і йти працювати, щоб податок платити. Так вийшло. Пропрацювала 42 роки в ательє… Шила чоловічий одяг. Пальта, шкіряні куртки… В мене був дуже добрий закройщик з Польщі. І він поїхав в Америку, а бригада розпалася. 8 років була бригадиром і 8 років знам'я було в нас. Нас було 10 з 600 чоловік. Перше місце завжди брали…
При німцях, там де костел був, була якась кімната і туди німецький ксьондз приїздив, а Капустякова бабуся вона нас вчила, і старших і молодших, ми сходилися під костел, сідали і нас там вчили. І так нас вчили до першої сповіді. То десь 43 року ми там брали першу сповідь… Вчилися, молилися… Всі ті ж молитви що і зараз, розарій, та бабуся нас вчила…
На Різдво старалися приготувати 12 страв, навіть під час війни. В дома святкували. Вареники, капуста… На вігілію не жирне, а на другий день холодець, ще щось готували.
В мене ще двоюрідний брат був  в партизанах Підкоцький, на садибах і в нього був знайомий лікар в місті… А сестра в мене 22 року і її мали відправити в Німеччину, і її постійно назначали. Вона йшла до того лікаря і він її звільняв, а одного разу…. Стася Собко то моя сестра двоюрідна, то була в неї тітка, Кася. І Капустячка, мій тато, Стася – то рідні були. Почали просити щоб допомогли і її також не взяли… Там два лікарі було. І потрібно було щоб моя сестра через одну людину в черзі стояла, а вона разом з Касею стояла. То Касю звільнили, а моя сестра потрапила до іншого лікаря. Сестра була бойова…Зима то була. Зачитали списки кого мають відправляти, а вона вийшла пішла в туалет, там замерзла, не було як перейти, все огороджене дротами було. То вона перескочила якось паркан, перелізла а з іншої сторони вже наші зупинили… Вона пообіцяла їм заплатити…. Прибігла додому… В хаті не світили…Сіли їсти… Дивимось у вікно і бачимо як в нашому напрямку рухаються над дорогою 4 гвинтівки… Хата мала, немає де сховатися… Сестра сховалася за дверима, а брата поклали на ліжко під стіну і прикрили подушками… Один став мамі на ногу… Зайшли вони до хати, мама дала їм їсти, випити… Сестра поза хату, за Окинського хату і до Галі в стодолу, там було щось щоб пшоно молотити… Вона роздіта, в блузці, так задом зайшла туди і впала і там лежала… Потім ті військові посиділи та й пішли, а мама пішла її шукати, і завела її до рідної сестри… так і обійшлися…
Тато похований десь в Кам'янці Подольському… Десь там…. Відразу прийшов лист в якому було вказано що помер від нирок… а вже пізніше я пішла і знайшли, що тато не винен, то все видумане і вбитий 38 року. І нема тата, немає нікого…
Як німці прийшли то всі наші документи мама спалила…
Під час війни, як вже німці відступали, то вони заблукали… Вони на мотоциклах, в коротких штанях… Мама якраз прибирала в сінях.. Прийшов і : "Матка, матка, яйко, яйко..", Мама сказала що немає в неї , і ті пішли…
Але були мадяри. То були вредні. Вони прийшли до нас, ми з мамою в хаті були. В нас тоді був рудий пес, гавкав прив'язаний. Вони взяли його ранили і сиділи до вечора на дорозі чекали поки ми вийдемо… А ми через комору, мама якось підняла дошку, вийшли і втекли… А як вже відступали, то їм потрібно було в сторону Львівського шосе,  а вони помилились, і прийшли в нашу сторону. Вони тут по квартирам пішли. Один офіцер мав дві сумки і автомат і так: ліжко стояло, і він на ліжку спав. Раненько вже прийшли за ним.. стукали… щоб він йшов. А він не йшов… Він говорив що їм вже "капут", дуже хотів залишитися, але де ж його мама залишить… Щоби наші вбили?... І він зібрався і попросив, щоб я допомогла йому сумку нести. Я погодилася, дійшли ми з ним до дороги на Вокзальну. І тільки зайшли з ним на городи, і тут снаряд: "тюююююю, бац!" впав близько… я кинула сумку, почала кричати і втекла додому. Сусідка наша прийшла, а тут вже наші літаки полетіли, наша розвідка вже з'явилася… Вертається він, ми злякалися, що мене хоче забрати. А він повернувся дізнатися чи мене не ранило… Але за мостом як на Шепетівку, вони зустрілися з нашими. Бій там був сильний, розвідка і ті німці, що заблукали. Брат розповідав, що ходили хоронити їх, то багато вбитих було і наших і німців.
В нас дома льох так і є. То в той час Найдук, тато його на станції працював, то вагони розбивали, то він нам у льох шкірянок натягнув і матеріалів, бо в нього не було льоху. Хата в нього стояла тут старенька, по середині того городу. Як прийшли наші… Боже, ніколи не забуду… які в них були чорні руки, в болоті, шинелі чорні. То весна була… Їсти вони хотіли, а мама говорить: "В мене  нічого немає, лише молоко", то мама налила їм, четверо їх було і ще чорний хліб, який самі пекли дали їм.. то вони так їли, я  на них дивилася, Боже, які вони бідні. Наїлися і далі пішли… Не знаю чи вони живі чи не залишилися…
При німцях колгосп був. Не валили. Лише те що не було ні коней ні тракторів. Орали городи коровами… Коли жали, то сестра йшла перша, мама друга, Вільчукової Філі мама сліпа була… її вислали, але потім виправдали і вона повернулась. Якраз в війну. Вона повернулась, а її багаж пропав. Але вона третя йшла, а я четверта…  Вона все на сліпу робила, і жала і снопи в'язала. Моя сестра її додому водила. Просила, нікому не говоріть, що я не бачу. Бо дівчинка в мене росте, ніхто заміж не візьме… Але взяли…
На весілля давали драглі, колотуху (ряжанку - прим.), ще щось , але не було такого як зараз… Співали, це вміли… А моя бабуся, це ще до війни було, то було таке, що вони не мали навіть шматочка хліба. То бабуся з дому брала хліб і так йшла, куди її кликали.. Ні картоплі ні хліба, нічого… якось так жили…  бідно…
Коли прийшов Ленін діти почали вчитися безкоштовно, і почалась освіта, а до того моя мама, тато їх родини все не грамотні. Самі по собі щось вчили… вони всі з такого року 1900, 1902…1905.