Сизова (Горчиця) Ганна Іванівна
Маму мою звали Людвіня Павлівна Щепанюк-Пірогова, а батька Горчиця Іван (Ясьо) Йосипович. Бабця мамина Пірог Анна, Пірогова Ганнуся казали… Тому, мабуть,так і записали бабусі в паспорті Пірогова, а насправді вона була Пірог. Бо був такий якийсь відомий в Гречанах Пірог, це вже виходить мій прадід, навіть не знаю, як його звали, і в нього було аж 5 дочок. Ще всі отут в Гречанах тоді казали: «І як ти з тими 5 дочками справишся?». Окрім моєї бабусі, ще була її сестра, бабуся Кася бабуся, отут через пару хат жила. Отам жила, їх знесли потім, бабуся Міля, Школярка на неї казали. На вулиці Транспортній жила ще одна бабціна сестра, бабуся Віхта Міхалчишина. А ще одну бабціну сестру віддали заміж аж у Пиляву. А бабця Анна вийшла заміж за оцього Щепанюка Павла, але я діда не пам’ятаю зовсім…
Вже у моєї бабусі Анни було 4 дітей – мама моя Людвіня, дочка Єва, вона в Ружичній жила, заміж туди вийшла, та ще два сина Микола і Людвіг. То Микола і Людвіг були репресовані і загинули, мама моя тут була, померла у 1995 році, 83 роки їй було, а тітка Євка в Ружичній все життя прожила,і там в Ружичній і похована.
У нас так цікаво було… Мама дівочу фамілію мала подвійну – Щепанюк-Пірогова. Бо бабця коли вийшла заміж за діда, то не взяла повністю його фамілію, а лишила ще й свою дівочу, тому була Щепанюк-Пірогова. І мама моя тоді писалася Щепанюк-Пірогова, і два її рідних брата – Людвіг і Микола, теж були Щепанюк-Пірогови… Вони були репресовані – Людвіг, вже потім ми дізналися, був на Полтавщині розстріляний. А його дружина Мариня з двома донечками – Стасею та Віхтусею, у 1947 році до Польщі виїхали. Її батьки їхали до Лєгніци, то й вона з ними… Але чоловіка свого, Людвіга, вона ще довго чекала, усе сподівалася, а раптом повернеться десь з якихось Соловків. Поки дочка, уже будучи в Польщі, подала в Київ в консульство запит, і підняли архівні документи, і прийшла відповідь з Полтавщини, що його реабілітували вже після того, як розстріляли… То навіть у Польщі до пенсії їй додали щось там 400 доларів за батька, що він тут в Україні був репресований, хоч що та Польща до того мала… А ще один брат мамин Микола то був тут, у Хмельницькому, розстріляний у 1937 році. Йому тоді лише 20 років було…
А моя мама десь на початку 1930 року вийшла заміж за Івана (Ясьо всі тут його називали) Йосиповича Горчицю, і тут, в Гречанах, з ним усе життя й прожила, ось у цій хаті, де я зараз живу, на Городній. Перед війною вони якраз тут землю отримали та й побудувалися. У мене ще два брата старших було – Володимир (1931 року народження) та Едуард (1934 року народження), уже померли. Тато на заводі працював, такий був у Проскурові завод, станкостроітільний… Він був дуже гарним працівником. Можливо, тому його у 1937-38 роках і не чіпали, коли та польська зачистка була. Вважали, раз робітник – то благонадьожний. Але тоді у нас тут на вулиці не усіх підряд брали, не дуже тут багато було репресованих. Хіба отам тільки Людвіг Хамський жив, то його арештували і десь в Кам’янці розстріляли, бо родичі їздять зараз до Кам’янця на могилку до нього…
А тата мого у війну не чіпали. Він тут з мамою окупацію перебув, а коли вже радянські війська звільнили Проскурів, то він на завод вернувся. Він був на такій роботі, яка була необхідна дуже у військовий час. Їхній завод робив запчастини до якоїсь військової техніки,то робочі працювали у три зміни, для того, щоб забезпечувати наші війська… От так він і на війні не був, його не взяли… Тато вченим був, і польську школу закінчив, і тоді ще два класи української… То він і мову українську добре знав. І взагалі його у місті поважали. Він з кимось із керівників міських навіть товаришував, забула вже його прізвище…
В мого батька батьки, мої бабуся з дідусем, ще до війни померли. Але родина у них була дуже велика – у батька ще було два брата та п’ятеро сестер. Але я навіть не знаю, де вони усі. Знаю, що один брат десь пропав безвісти, ще одного брата репресували, залишилася його жінка та дитина. Вони жили у старенькій батьківській хаті батька. І з ними ще одна батькова сестра. Пам’ятаю ту хату і тих родичів, бо ми до них деколи в гості ходили, коли я малою була.
А ще одна батькова сестра, наймолодша Гання, то вона у 1947 році з чоловіком та чотирма дітьми виїхали до Польщі, жили в Любятуві, то там ті родичі й досі живуть. Ми з татом до них у гості їздили. Спочатку тато у 1967 році вперше сестру провідував там, а потім і я вже з ним їздила…Тому я пам’ятаю цю операцію в 1947 році з переселення поляків. Тоді багато людей з Гречан до Польщі виїхало. А вони всі народжувалися тут, в Гречанах. І з нашої родини багато родичів тоді до Польщі переїхало. Я думала колись: «Як же це так?». Пам’ятаю, казала до мами: «Як це так, що вони там живуть, а ми тут живемо?».
В дитинстві мама з сестрою, братами та бабцьою і дідом жили коло того Дому Людового, то вони може й знають, коли він там був побудований і як, але того ніколи мама мені не розказувала, а може я й не питала чи забула вже…Мама мені розказувала, що ще коли вони малі були, до школи ходили, то взимку з гірки каталися, отак через город. А там, через той город, жив її двоюрідний брат. І якийсь дідусь, мабуть, то мамин дід, отой старий Пірог там жив. То мама згадували, що вечорами вони збиралися, особливо взимку, коли немає такої роботи, і він їм читав. Така якась була у нього книжка, товста така, то він їм читав постійно, які часи настануть, що воно має бути в майбутньому. Дуже каже багато цікавого читав. То вона мені теж часто переказувала ту книжку, Собелія її називала. У нас тут жила жінка на Північній, її знесли, то вона мені давала, у неї було кілька сторінок тієї давньої книжки Собелії. Я дала своїй знайомій і вона ті кілька сторінок передрукувала…То в тій книжці були якісь такі пророцтва королеви Саби, які вона царю Соломону розповідала. Там записано, що буде у – оце і є та книжка Собелія. Її тут у Гречанах, наскільки я вже чула від старших людей, дуже читали, в багатьох родинах її мали…
Мама знаю точно ходила до школи в Дом Людовий. Там була польська школа. І наскільки я від мами знаю, то той Дом Людовий завжди був такий, як зараз. Вона казала, що на тому місці, де він побудований, раніше не було нічого, ніякої іншої будівлі. Тому, мені здається, що Дом Людовий побудований був раніше, а не у 1929 році, як зараз вважають. Бо моя мама туди ходила ще до школи, а в 1929 році (вона з 1911 року) їй уже було 18 років, то вона вже до школи ходити не могла. І чогось мені видається, що десь я бачила, сама особисто десь бачила, що на тому будинку цеглою було викладено 1905. От чомусь мені закарбувався у пам’яті такий напис… Але точно я не знаю, звісно… І тато мій польську школу закінчив, і теж казав, що ходив до школи у Дом Людовий. А тато був з 1903 року…А потім у тому Домі Людовому був клуб з актовою залою, сценою, то там і виступи проходили, і танці були, бібліотека була, кілька шкільних класів. Це, мама казали, вже коли Совєти прийшли. І при них вже там магазин відкрили, там дуже гарна така єврейська родина торгувала – Іцек та Соня, то мама моя казала, що вже там і олію купувала, і щось ще там купувала…
Мама мені віршики польською розказувала, яких вони в школі вчили. Такі гарні віршики… Стільки років пройшло, а я ті віршики досі пам’ятаю.
«Висипане так як тшеба
Випєл млєка, поєдл хлєба
І гет пошедл в полє мєнзо
Гдє червоне маке сєндзо
Ідзє, ідзє, патше влєво
А вивюрка шусть на джево
І на самем чубку сядла
І ожешкі собє ядла»
Моя мама казали: «Я хоць нє длуго ходзіла до школе, алє вєрши добже учила і добже пам’єтам». І то вона мене такого вірша навчила. Це вже скільки років, вже 23 роки, як мами нема, а я її віршика досі пам’ятаю…А ще мама розказували, що як мали років 15 вже, то десь був 1926 рік, то тут на тих землях, біля Дому Людового і туди далі до залізного полотна, були такі городи, огродніча була, там вирощували моркву, цибулю, капусту, огірки… І господарем тих полів був якийсь поляк, якийсь польський магнат. А в нього працювала якась там з далекої родини жінка, дівчина ще, але трохи старша за маму, може з 1908 року, і вона захворіла і попросила мою маму, щоб вона пішла за неї на роботу. І мама ходила, поки вона хворіла, і той поляк дуже її сподобав, що вона дуже гарна така працівниця. І він потім, коли вже та родичка вийшла на роботу, маму теж на роботі залишив, не відправив. Та родичка, до речі, теж Людвіня звалася, то той польський господар маму називав мала Людвіня. Мама казали, що дуже добре до неї ставився. Та й до всіх був добрим – усі свята, які були, різдвяні, Пасха, то він подарунки давав своїм працівникам, якусь винагороду, такий був хороший. Але як його звали – то я й не пам’ятаю… А потім, через якийсь час, помінявся там господар, прийшов другий, то мама згадували, що був дуже вредний і дуже складний. Але обидва ті господарі поляки були. Але це було ще до того, як прийшли Совєти та більшовики. Бо там вже потім почалося…
Розказувала мама, що отак сидять вони в хаті, чують - крик якийсь. Вибігають усі з хати, і сусіди повибігали, питають: «Що там таке?». Кажуть, а там якісь денікінці побігли, потім ще якісь, потім ще якісь, такі різні якісь угрупування військові були… А потім вже все стихло і почали організовувати ті колгоспи. От там за костьолом були землі, розділені між такими більш заможними селянами. Бо тут були такі, які мали великі куски землі, свої коні, навіть не одного, а кілька, свої борони, жорнова – справжні такі господарі. Але вже як почалися ті колгоспи, то ці всі землі позабирали. Почалося оте, як казали, розкуркулювання цих багатих людей. Людей почали на роботу до колгоспу заганяти. Дехто з тим мирився, особливо бідніші, ішли працювати до колгоспу, адже вони раніше на отих заможних працювали, то їм не було великої різниці. А ті, хто був заможнішим, не хотіли з тими колгоспами миритися, бо вони своє собі мали, хотіли самі собі господарювати, то й тоді й почалися оті висилки, репресії. Може вони не лише з тим розкуркулюванням були пов’язані, але здебільшого саме через те, і ще через отой наш польський гонор, коли не хочеш коритися будь-кому, через оту віру в Бога, який хоче бачити людину вільною…
Мамина рідна сестра, тітка Євка, тоді у ті часи репресій теж постраждала. Її з чоловіком та дітьми спочатку вислали на виселку до Карлівки. Потім чоловіка розстріляли, її там арештували… То моя мама туди їздила, в ту Карлівку, чекала, коли тітку виправдають і сюди привезла вже. То тітка Євка з дітьми так сюди повернулася, в Ружичну, до їх з чоловіком хати, в них там до виселки хата була. Добре, що не забрали, то вона там і до смерті в ній прожила…
Розказувала мама мені і про старий костьол, який був у Проскурові, на місці першої школи. Казала, він був дуже гарний. А я пам’ятаю, що уже після війни, мені тоді років 5 десь було, десь рік був 1948, то я була на місці того костьолу. Якесь свято було, костьолу вже не було, одні руїни, але на подвір’ї там був будиночок, він і досі там стоїть, і там такий піддашок був, і там проводилася Служба Божа, бо не було де – костьол зруйнований, а в каплиці на цвинтарі, де зараз костьол вже, був склад зерна. Мама розповідала, як ту капличку будували майже усім селом. Але в основному в будівництві брали участь ті люди, що от тут біля Дому Людового жили, зокрема, носили обіди будівельникам. Розподілили на щодень, яка сім’я з якого будинку обід носитиме. Та й так люди ходили, допомагали, хто чим міг. З того часу ця капличка розбудувалася і стала зараз таким от гарним гречанським костьолом.
Моя бабуся Анна входила до такої спільноти, терціяри їх називали. То у них навіть було таке однакове вбрання, коричневе, вони його абіт називали, і хусточка така спеціальна. І в тому вбранні терціярів хоронили. І вони всі старалися в одному місці бути поховані, отут на цвинтарі коло каплички. Перша могила – то наш ксьондз, той перший, що після війни у нас був, Борисович. Дуже був розумний ксьондз, дві вищі освіти мав, був доктором історичних наук. То ото за його могилою, у тому ж ряді, там усі гречанські терціяри похоронені. І моя бабуся, бо теж була терціяркою.
Пам’ятаю, бабуся розказували, що з того костьолу, що на місці першої школи стояв, ксьондза, ото коли почалися ті переслідування у 30-х роках, забрали в тюрму. То оті терціяри всі збиралися, якась там була така група ініціативна, яка старалася щось зробити, аби того ксьондза з тюрми звільнити, викупити навіть якось там. То приходили і до моєї бабусі тоді, питали: «Може в тебе якесь золото є чи ще щось?». Колись якісь там п’ятачки були золоті, то бабуся якогось там п’ятака мала і віддала, бо треба було того ксьондза рятувати. Не знаю, що там вони назбирали, і чи вдалося їм тоді того ксьондза звільнити, не знаю…. Бабуся жила біля Дому Людового, я в неї рідко бувала. Вона була десь з 1878 року народження, а померла в 1950 році, мені було 6 років, то я й не дуже її пам’ятаю… А діда Павла Щепанюка, то я його узагалі не знала, бо він помер ще до мого народження. Знаю тільки, де його могила, то ходжу туди, прибираю…
А Другу Світову війну наша родина якось спокійно пережила. Мама розказували, що тут у нас, в Гречанах, та й у Проскурові не було якихось таких широких військових дій на початку війни. Німці прийшли, захопили і потім під німцями жили. Якось нас тут і не бомбили тоді, і не стріляли. То вже в 1943 році трохи «війни» було, і то, мама казали, не довго… Я народилася 30 листопада 1943 року, то мама каже десь з весни того року у нас в хаті німці жили. У нас ця хата була нова, тільки збудована, то якісь німецькі офіцери її собі сподобали, і влаштували у нас ніби якийсь як штаб. То мама з батьком і старшими братами мусіли перебратися жити до хліва. Ну а тоді я народилася, вже заморозки починалися. То німці, але якісь людяні, добрі були, побачили, що у мами дитина манюня і тут, в тому хліві, холодно, то вони дозволили їй повернутися до хати. У нас тут прихожа і маленька кухонька була, то мама зі мною були вже в тій кухоньці, а німці в великій кімнаті жили. Але вони, розказувала мама, ще недовго у нас були, з місяців два, а тоді вже радянська армія почала наступати, і їх тут не стало. А так, тут не відчувалося окупації, не було чогось такого… Я навіть з тої маминої розповіді так зрозуміла, що тут у нас жили якісь дуже важні чини німецькі, то нам тут було з ними спокійно, бо ніхто не мав права навіть зайти до нас на подвір’я з тих окупантів і щось наробити , якогось рейваху… Мама згадували тих німецьких квартирантів лише добрим словом, казали, що вони якісь такі були людяні, порядні, добрі та віруючі люди…
Хіба що, мама чули, що там десь на станції щось було, що там були якісь ешелони, везли якусь зброю, що там щось зірвалося, що там якісь військові ешелони бомбили, але тут якось спокійно було… Колись ми вже зі школою, де я працювала, ходили у той музей Проскурівського підпілля, то нам розповідали, що тут у нас в Гречанах були такі підпільні організації, типу партизани, але то було на станції. Я так зрозуміла, що оскільки тут була вузлова станція, то якісь такі події криваві відбувалися у тій частині села, на станції, а тут було більш-менш спокійно… А ще мама розповідали, що коли я народилася восени 1943 року, то не була похрещена, бо не було ксьондза. А потім, десь взимку вже 1944 року, то тут в Гречанах з’явився якийсь німецький ксьондз у нас в тій капличці, на цвинтарі… Мабуть, якийсь капелан прийшов з німецьким військом, яке відступало. То мене мама хрестила у того німецького ксьондза…
Після війни, у 1950 році, я пішла до школи. У той же Дом Людовий, там відкрили 12 школу, яку багато гречанських мого віку і трохи молодших закінчили. А вже в 1967 році я закінчила педагогічний інститут, поїхала на роботу в Гнатівці, бо треба було обов’язково відпрацювати після інституту три роки на селі. В 1970 році я повернулася додому, в Гречани, отак з того часу звідси і не виїздила вже. Тут заміж вийшла, тут дітей народила. Працювала спочатку в медучилищі, потім в нашому ХТІБО, а тоді мене вже перевели в нашу ж рідну 12 школу. Я ще трохи встигла попрацювати у ній, три роки майже, поки її у 1976 році не розформували і учнів не перевели у першу школу. А з учнями перевели і нас, вчителів. Я у першій школі 38 років пропрацювала вчителем математики…
На той час, як я прийшла в 12 школу, то вона вже стала 8-річною, а я ще її закінчувала, як десятирічку. То коли я вже вчителювала у 12 школі, то з Дому Людового забрали класи, уже всі класи були отам, де той Центр юннатів, на тому обійсті. Там де одноповерховий будинок отой стоїть, то там було, пам’ятаю, два класи, кабінет директора та вчительська по ліву сторону, по праву – три класні кімнати. На подвір’ї там ще був будиночок такий невеликий, то там була бібліотека, яку забрали з Дому Людового і перенесли туди. А за бібліотекою там ще один будиночок був одноповерховий, такий якийсь, літерою «Г». То там, ще коли я у школі вчилася, вчителі жили, в кого не було де жити. Були квартири для вчителів, дві чи три сім’ї там жило. А це вже, коли школа стала восьмирічною і з Дому Людового забрали початкові класи, то в тому «вчительському» будиночку (там уже ніхто не жив) зробили класи для початкової школи. І якось вони вже там ютилися тих кілька років, поки школу геть не розформували...
А в Домі Людовому на другому поверсі замість школи вже була якась таможня чи щось таке. Навіть не знаю, що вони там робили. А на першому поверсі ті магазинчики, що були попереду, закрили, залишили лише збоку промтоварний, він ще був довгий час, такий маленеський. А продовольчий закрили і відкрили такий великий, отам де була сцена, танцювальний зал, там зробили торговий зал, поставили полиці з продуктами… Це був як магазин самообслуговування, всі продукти були виставлені на залі, каси були, а там, де була бібліотека колись, то там зробили склад. А другий поверх там постійно були якісь організації потім…
У 50-тих роках на нашій вулиці Городній мало було будиночків, то вже потім вулицю забудували. То от на нашій вулиці мішаних родин майже не було, в основному тут жили абсолютно всі поляки та католики. А вже після 50-х років з’являлося тут чимраз більше і більше змішаних сімей. І якщо сьогодні брати нашу вулицю, то залишилося усього два будиночки, де живе польська, повністю католицька родина, а то всі змішані. Отож, якщо тут серед населення була одна віра, жили представники одної нації, то, звісно,тут і традиції свої були, і свята гарно святкували – усі разом, дружно… Ми тут усієї вулицею і Різдво, і Пасху святкували. А які тут гарні традиції були… І віра була глибока-глибока…
Мама розповідала, що на початку посту бабуся вимивала усю посуду, від ложки до каструль. Геть з содою усе вимивала, щоб нічого ніде не було масненького. І протягом усього посту нічого масного абсолютно ніде не було… Щотижня пекли пироги – з горохом, солодкі з цукровим буряком, з чорносливом… Напікали повно, щоб на цілий тиждень вистачило. Ну, і все своє їли – бараболю, городину якусь, корову майже всі тримали, то молочне було...
Святий вечір цікаво починався. Усі дуже гарно одягалися, в святкове усе. Коли заходило сонце, то господар заносив до хати сніп жита чи пшениці, якихось колосків, та в’язочку сіна. Сіно клали під стіл, сніп ставили десь на видному місці. Тоді родина сідала вечеряти, потім, опівночі, всі завжди ішли на святкову Службу Божу, пастерку. У перший день свят в гості дуже ходили. Я не пам’ятаю таких свят, щоб до нас ніхто не приходив, завжди були то мамині, то татові родичі… А на другий день свят (десь з 5 години ранку) обов’язково ішли колядники. Цілий гурт їх був. Такі гарні костюми мали, навіть не знаю, де вони їх брали – високі шапки, як гусари колись ходили, червоний широкий пояс, а при бокові обов’язково шабля, навіть погони якісь там були… То таких чотири вояки в тому гурті було, а з ними ще така собі розважальна группа – коза у вивернутому кожухові, циганка з усякими примовками, єврей, який теж там по своєму розважав публіку, і ще багато всяких таких було… Ці колядники ходили вулицею і не питали, чи можна колядувати чи ні – вони підходили під кожні двері, під кожну хату. І не важливо – відкривав хтось двері, не відкривав, офярував їм щось чи ні, але вони обов’язково підходили і колядували – це ніби було таке вітання. А от якщо хтось коядникамм відкривав, то уся ця розважальна юрба залітала до хати і могла й збитків якихось наробити – то якимось перцем натерти, то висипати щось, ну, щось таке робили, аби посміятися. Але це було весело і ніхто на них не ображався… А співали колядники на польській мові кожного року і в кожній хаті одну й ту саму колядку «Анюл пастежам мувіл, Христус сє вам народзіл», але вона там довга така була…Я пам’ятаю, вже до школи ходила (12 школа була у Домі Людовому та поряд, де потім був Центр юннатів), то дорогою до школи ми не раз нападали на тих колядників, і тікали від них поза городи, бо як зловлять, то сажею можуть намастити чи фарбою якоюсь, якимось перцем натерти… І от не дивлячись на те, що то при комуністах було, якось тут у нас в Гречанах не забороняли оці колядування польською мовою, та й до костьола не дуже тоді, після війни та смерті Сталіна, забороняли ходити. Мене ніколи не перепиняли, коли до костьола йшла. Мабуть, щастило…
То от ці колядники з козою та циганкою зранку ходили, а ввечері ішли колядувати підлітки, діти, хлопчики та дівчатка, хто сам, хто юрбою, і теж - до кожної хати йшли, але вони вже не колядували усім підряд, а вже приходили на подвір’я і питали: «Панє, панє господаже, пані, пані господинє, чи скажете колендоваць». А тоді колядували, як хто їм дозволив. То там вже хто гроші, хто цукерки давав, хто до хати запрошував і чимось пригощав. Отакий от був гарний святковий день. І так святкували вже і в 50-х, і в 60-х роках… Я, пам’ятаю, теж по коляді бігала. Ми, малі, дуже раділи різдвяним святам.
Потім 6 січня знову свято – Тшех Крулі (Трьох Королів). І в нас ті Крулі теж ходили. Там була така ціла сценка, такі гарні слова і ролі, так гарно грали всі ті наші учасники, які збиралися в ту групу. І теж такі костюми були гарні - там і рицарі, і крулі, і турок якийсь… Я дивуюся, і де такі гарні костюми тоді вони могли взяти. І теж ходили по всіх хатах з тією сценкою. До речі, така група була не одна, їх було на село кілька. Мабуть, на кожному кутку своя була група. Пам’ятаю, так гарно вони грали: «Пам’єташ крулю Героде, як ми сідєлє в панськем огродзе аж тобі крев тєкла по бродє»…
Ну просто аж мороз по шкірі, так гарно було. І це обов’язково було. Не було такого року, щоб не було цього. Різдво і Трьох Королів – то були основні зимові свята. Новий рік вважали радянським святом, то в Гречанах його не дуже тоді святкували. А от ці два свята – ці обов’язково. Потім навесні теж дуже гарно було. Пам’ятаю, дівчата збиралися, співали. От як то зараз якісь фольклорні виступи показують, де дівчата веснянки співають, то от так і в нас тут було. Кожна вулиця збиралася. Як тільки весна, починає тепло бути, то вже ввечері дівчата збираються на співи. І то кожна вулиця собі окремо. І то так було цікаво, гарно – місяць на небі світить, тиша, бо ж транспорту такого ще тоді не було, і чуєш там десь лунає спів, то там лунає… І веснянки дуже гарні були, на польській не дуже багато, то в основному українською співали.
Дивіться, які тут, у Гречанах, колись райони були. Отут, де я живу, то вважалася Городня, та частина, попід залізницю (вулиці Декабристів, Вишнева, Вокзальна), то називалася Нива, а туди ще далі – то Садиби, а отут, де Пвнічна, то Беріг, на Берегу, казали, живе… Велике таке було село Гречани, і райони ті такі чималі. Я пам’ятаю що отут, де наш парк Чекмана зараз, то тут колись було поле, тут вирощували капусту. А попід річку коноплі росли... А на березі таке щось стояло, де ті коноплі, як вимочили, сушили… Пасху завжди теж дуже урочисто святкували. Зранку усі йшли, віталися: «Пан Єзус з мартвих встал! - Правдзіве повстал» . І теж, пам’ятаю, в гості всі ходили, родина до родини. Отак вийдеш на вулицю і бачиш – там пішли гості до тієї хати, там до тієї…
На Пасху в основному крашанки робили - варили яйця в лушпинні цибулі, вони тоді червоні такі ставали. А дехто, хто умів, то писанки робили. У мене отут через дорогу була жінка, сусідка, то вона дуже гарні писанки робила. Я так пам’ятаю, задовго ще до Пасхи, вона починає писати яйці. Така в них була піч, вона сідає коло неї, запалює свічку, і такий писачок в неї був, така кісточка з дерева, а на кінці чи то цвяшок, чи то якийсь такий наконечничок, і вона тут на цей писачок насаджувала віск і потім скоренько на яйці вимальовувала такі усякі різні орнаменти, дуже гарні – то якісь граблі, то якісь хрестики… Але дуже мало таких людей було, що вміли писати писанки. В основному робили на Пасху крашанки.
А ще на Пасху, і то традиційно так було, на шість годин ранку ішли до костьолу, на Резорекцію – така спеціальна Служба Божа відправлялася зранку на Боже Воскресіння. В костьолі святили паску, ті крашанки, м’ясо – хто що там мав… А вже тоді з костьолу приходили, то снідали. А на сніданок обов’язково на столі мав бути борщ. Посередині столу, пам'ятаю, завжди ставили велику миску зі звичайним борщем – зварений на жирному м’ясному бульйоні, з квасолею, бараболею, капустою… І такий той борщ був смачний, червоний-червоний… То за два десь тижні до Пасхи господині квасили буряк. В трилітрову банку чи там в якийсь гладущик різали кусками червоний столовий буряк, солили і заливали водичкою. До Пасхи той буряк скисав, ставав таким кисленьким, а юшка ставала, як вино, і отим всім заливали той борщ. І коли ставили його на стіл, то він був таким пахнючим, таким смачим – з пальцями з’їси… А ще була така традиція, що усе оте свячене, що неслося святити до костьолу, і яйце, і той сирок, і м'ясо, і ковбаска – все різалося кусками в той борщ. І дехто й сьогодні так робить. А я так якось не могла їсти, не хотіла. Я то все свячене й зараз просто ріжу, складаю на одну велику тарілку. Тоді хрін потерла на тертці, зверху посипала тим хроном і так ми їмо. А борщ - хто хоче, той набрав собі у миску та й їсть.
А ще пам'ятаю на Пасху, коли була малою, мама обов’язково купляла мені нові стрічки, платтячко, туфельки… І то не лише мені, усім дітям обновки на Пасху купували. І ото ми після сніданку усі такі гарні, усі в новому, виходимо на вулицю, з крашанками і давай ними стукатися. То отаке було, але як то було мило, як то було гарно… А на другий день, в понеділок, то вже, як казали, обливальний понеділок. Хлопці дівчат обливали. То ми теж – йшли до школи, то тікали де тільки могли, глухі місця шукали, щоб тільки не бути облитими. Бо у той день бігали хлопці з відрами, дівчат обливали… І то так вважалося, навіть би то якось престижно, що хлопець облив, що дівчинка лишилася облита. То дехто з дівчат часто намагалися так пройти, щоб навпаки у той день бути облитою…
А ще у нас тут завжди обов’язково святкували Зєльне, то таке дуже урочисте свято було. Це свято святкується 15 серпня, правильно називається Внебовзяття Пресвятої Діви Марії. На це свято ми завжди букети робили: мак обов’язково, колоски жита чи пшениці, усілякі там трави, і маленька квіточка з огірочка, і морквиночка маленька, і цибулька там якась – те, що є на городі, в тому букеті мало бути. В костьолі ці букети святили і вони у хаті стояли цілий рік, до наступних свят.
Ще оце свято дуже пам’ятаю - Боже тіло, теж дуже урочисто відзначалося. У це свято чотири вівтарі кругом костьолу робили, прикрашали дуже гарно - один був міста, один був наш, гречанський, один робили парафіяни з Шаровечки, а один олтар з Мацьовець. Такі навіть як би то змагання були між парафіянами, хто гарніше вівтар той прибере. І дуже гарна процесія того дня була. От зараз ніби теж урочисто це свято святкують, але мені тоді було більш урочисто.
Святої Ганни у нас завжди було дуже урочисто. Оскільки наша парафія носить ім’я Святої Ганни, то у нас те свято теж дуже урочисто святкувалося. В інших місцевостях, навіть у Польщі, то просто день спомину, а до нас на відпуст раніше завжди приїжджало дуже багато людей, майже з усієї області…
Колись так було, що десь якесь весілля отут в нас в Гречанах, то йшли просто дивитися, так називалося то навіть - «запроска». І от десь там на Садибах, наприклад, весілля, ми збираємося з дівчатами і йдемо дивитися. Навіть були тоді такі традиції, що для тих людей, які прийшли на ту «запроску», виносили якусь там горілку, пиріжки, ще щось. Загалом, пригощали, дівчат запрошували танцювати. Так воно було цікаво, не так як зараз – зібралися в ресторані чи кафе родичі та знайомі і все тобі весілля… Як ще було цікаво. Скажімо, молода живе десь тут, на Городній, а наречений десь аж там, на Садибах, то не було так, що в одному місці весілля. Було там і тут. І то так – якщо дівчина іде в невістки, то приходить до неї молодий зранку і цілий день гуляють весілля у нареченої, а на вечір іде молода вже, як казали, «на свекруху». І хай це там, а це тут, яка велика дорога, але йшли пішки, через все село з гільцем, музикою, з танцями та піснями. А якщо хлопець ішов в зяті, то в нього цілий день було весілля. Вранці він приходив до нареченої, забирав до себе, цілий день вони у нього гуляли, а на вечір наречена ішла до себе додому і вела зятя. Такі були весільні традиції у нас цікаві.
Строї на мазурських молодих не відрізнялися від українських – на нареченій біле плаття, на нареченому - костюм. І я коли виходила заміж, то моя весільна сукня мало відрізнялася від маминої весільної… Але у нас плели віночки такі маленькі з барвінку, чіпляли нареченій під фату, а нареченому під букетик на піджаку. Ввечері, перед весіллям, зазвичай у суботу, дівчата-дружки збиралися на такий собі дівич-вечір, співали пісень, плели ті віночки. А зранку по барвінок ходили, збирали... А ще перед весіллям молодь, друзі наречених, робили гільце. Дружби від жениха приносили такий кольоровий папір, «жатку», дівчата робили з нього стрічки та квіти різні. Тоді ними вже прикрашали те гільце. А жінки збирали жінок, причому таких, у яких гарні сім’ї, які нерозведені, не вдовиці, гарно живуть з чоловіками, і вони у п'ятницю в домі молодої розчиняли та пекли коровай. А ще на весілля обов’язково пекли маленькі коровайчики, які роздавали в перепій, коли приходили дарувати подарунки молодим. Великий коровай само собою розрізали і теж ним частували людей на весіллі, але ще давали й маленькі такі коровайчики. І всі, хто заміж виходив, обов’язково шлюб намагалися в костьолі взяти. Я теж з чоловіком шлюб брала. Ввечері в білій сукні, в фаті, все як годиться, пішли до костьолу, і ксьондз нам шлюб дав. Хоч і забороняли тоді, але люди усе одно знаходили можливість шлюб взяти, бо як то родину створювати без Божого благословення…
Мені дуже імпонували ці традиції, я так любила та люблю ті свої Гречани, своїх людей… Пам’ятаю в костьолі на свята завжди процесія кругом костьолу ходила, ну все якось не так було, як зараз… І при Радянському Союзі процесії в костьолі були на свята великі, і ніхто не забороняв, і дітей в процесії брали, дівчатка квіточки сипали, і стрічки несли…
Дуже ксьондза Меркіса пам’ятаю. Мій батько коло Меркіса працював, в канцелярії вів ту книжку, де записували хрещення, шлюби реєстрували...
У мене в класі вчилася така Тереза Казимірська. Її тато був органістом у нас в костьолі. Дуже була віруюча сім’я. Вони сюди з Білорусії приїхали. І от ця Тереза ані піонеркою, ані комсомолкою не була, від всього відмовлялася. А я була і в комсомолі, і в піонерах, але завжди ходила до костьолу, кожної неділі. І ніхто мене не питав, ніхто нікуди не викликав, нічого не було, хоч і всі знали, що я до костьолу ходжу. Я завжди ходила. І мама теж ходила. Я дуже якось щиро вірила в Бога, хотіла ходити до костьолу, і так понині…
Вчилася я в українській школі, в Гречанах. Тоді на все місто усього було три українських школи, решта – російські. Польських узагалі не було, навіть і бути не могло. І я от любила на українській мові розмовляти, і російську мову любила, а польську мову я мало знала. Ми розмовляли от як тут, як мазурі (так нас і називали), але ми мало старалися розмовляти тою мазурською, хіба що вдома чи тут на вулиці. А от зараз потроху читати на польській мові починаю. Сама від себе вчилася. Ксьондз мені наш дав почитати на польській мові «Тєнь Ойца», про Марію і Юзефа, дуже мені сподобалася. А зараз ось «Quo vadis» Генріка Сенкевича читаю, але мені її важче читати. Коли читаєш релігійну літературу, то там багато слів знайомих ще з дитинства, бо молитви усі польською мовою мама вчила, і я їх досі тільки польською знаю – і пацєж, і літанії. І в костьолі тоді тільки польською мовою правилося, то мова для тебе ніби й не чужа… Проте коли читаєш літературну книжку, де вже літературна польська мова, то вже багато слів не знаєш…
Але, хочу сказати, що якось усе одно воно, видно, на генному рівні передається, ота польська мова, культура. Бо коли я вперше поїхала до своїх родичів у Польщу, то ще в 1968 році було, і крім тої мазурської, якою ми тут розмовляли, я й іншої польської не чула, то все одно ми з поляками досить гарно порозумілися. Я їхала в Лєгніцу, а то ж біля Німеччини майже, і трохи треба було накататися – спочатку зі Львова до Перемишля, потім з Перемишля вже до Лєгніци. То поки я їхала на тих поїздах, а кругом люди розмовляють, і я ж чую мову польську і вчуся, слова запам’ятовую, а мені тоді років було 24-25, то ще пам’ять добра… І от приїхала я вже до родичів. Зібралися гості великі, бо тоді ж то вперше від 1947 року ми побачилися, а то ж 20 років родина не бачилася, ну й сіли ми за столом, говоримо, мене хтось щось питає, я відповідаю, розказую. А хтось мені й каже: «А сконд пані так умьє, так сє научіла по польску». А я кажу: «Сама від себе навчилася». Отакі то вони мазурські, польські гени…
Але що бабуся, що мама – вони говорили по польськи, мазурськи… Тут всі так говорили, кругом все було на польській. І букви мама знала латиницю, а не кирилицю… Вже мама потім української мови трохи навчилася, коли вже в колгоспі працювала. Отут коло нас то ж була городня бригада, тих ще заводів «Нева», «Термопластавтомат» не було, їх вже десь в 70-х почали будувати, а до того тут поле було. І на ньому вирощували моркву, буряки, огірки, помідори – різну городину… І колгосп мав свій ларьок на ринку, якраз отут коло автобусної станції, що біля «Юності». Після війни там сільськогосподарський ринок зробили. І там стояли кіоски з кількох колгоспів, ну і з нашого теж. То мама моя там торгувала тією городиною. Майже протягом усього року торгувала, бо потім у колгоспі якісь теплиці відкрили, то там ще ранньою весною якісь овочі та зелень з’являлися. А ще садок був колгоспний гарний. Яка там малина була смачна… Пам’ятаю, усе те у мами в тому кіоску продавалося. Ну, а оскільки мама працювала серед українців, то, звісно, вона мусіла навчитися розмовляти українською…
