Поділля - осередок мазурства. Різні мазури

Міграція мазурського населення на схід тривала впродовж кількох століть аж до XIX, водночас формувалася й сама мазурська спільнота. Хоч в офіційних документах та результатах переписів населення Російської імперії, СРСР та України поняття “мазури” не вживалося, але скрізь, де йдеться про польське населення України, і насамперед Поділля, йдеться саме про мазурство. Адже переселенців до східних країв, переважно селян та “застінкову” або “загродову” шляхту, які сповідували римо-католицьку віру та зберігали польську мову у своєрідному діалекті, віддавна називали мазурами, і самі вони себе іменували так.

Українські поляки-мазури осідали і бралися до селянської праці на всіх теренах Речі Посполитої, до якої входили й українські землі. Найбільше мазур оселилося на Поділлі - у історико-географічному регіоні, який охоплює більшу частину Хмельницької, Вінницьку, окремі території Тернопільської, Житомирської, Одеської, Кіровоградської, Черкаської та Київської областей. Але найчисельнішим мазурство було у Проскурівському та сусідніх з ним  повітах, де утворилося багато мазурських сіл, а у численних поселеннях мазурська спільнота становила більшість мешканців. За даними 1916 року, на Проскурівщині польське населення становило 23,3% від чисельності мешканців, що знайшло відображення на мапі розселення польської людності, якою послугувалася Паризька мирна конференція 1919-1920 років.

У 1920-х роках зазначалося, що переважну більшість польської меншості Поділля “складало селянство, яке в більшості незаможне і середняцьке, і тільки обмежена частина так званої “шляхти загродової” може бути зарахована до куркулів. Останні відрізняються від середняків і решти селян лише збереженням традицій походження, проте в економічному відношенні це ті ж дрібні землевласники, які давно підпали під процес класової диференціації. До дуже незначного прошарку відносилося міщанство в містах і містечках, а також робітники...”

Скільки ж мазур мешкало в Україні і на Поділлі? На початку 1920-х років ідентичність українських мазур піддавалася запереченню радянською владою. Незалежно від польського чи мазурського самовизначення, до них застосовувалося нововведене поняття “українці-католики”. Більш реальний перепис 1927 року засвідчив, що на теренах тогочасної Української Соціалістичної Радянської Республіки кількість польського населення становила 476,4 тис. осіб. При тому третина з них компактно  мешкала у трьох адміністративних округах, які входять до сучасної Хмельницької області:

Шепетівській - 60,2 тис. (12,6% від усього польського населення України),
Проскурівській - 58,5 тис. (12,3%),
Кам’янецькій - 30, 2 тис. (6,3%),
а також в Тульчинській окрузі - 11,1 тис. (2,3%).

У названих адміністративних округах більшість польських сіл були мазурські, хоча й не всі. Головна відмінність полягала в самовизнанні мешканців. Наприклад, Комісія НКВС у справі “так званих українців-католиків” у 1925 році зазначала в рапорті: “Населення села Олешківці вважає себе за поляків-мазурів (або “селян”), що прибули з Мазовії. Вдома розмовляють польською, збереження своєї польської мови у повсякденному житті пояснюють тим, що село є виключно польським і не змішане з населенням українським. Хоч школа існує тут ледве два-три роки, уся доросла частина населення читає польською, а більшість з них також і пише (підпільне навчання у царський період). Свою розмовну мову вважають “хлопською” порівняно з мовою тих сіл, які населені польською шляхтою (село Зелене Війтівецького повіту та ін.)”

Та не забуваймо й давню військову складову мазурства, яка збереглася не в гербах, а у прізвищах. З “загродової шляхти”, тобто рядового лицарства, утворювалися гарнізони на східному рубежі Речі Посполитої, який проходив по Україні. Вони мали будь-якої миті встати до зброї і брали на себе перші удари під час набігів неприятелів зі Сходу.
Чимало таких лицарів, єдиним маєтком яких було шляхетне походження, наймали на службу та оселяли у себе старости королівських земель, власники міст і сіл. Ця нижча верства шляхти мала прізвища Березовських, Білінських, Бачинських, Бандровських, Бориславських, Березницьких, Боярських, Братковських, Вітвіцьких, Височанських, Вінницьких, Волковицьких, Грабовецьких, Голинських, Городинських,  Гошовських, Дверницьких, Добжанських, Дрогомирецьких, Жураківських, Жукотинських, Креховецьких, Кобилянських, Комарницьких, Криницьких, Кульчицьких, Крушельницьких, Корчинських, Кропивницьких, Конецьких, Кнєгинецьких,  Лозінських, Літинських, Ломницьких,  Лодзінських, Матковських, Попелів, Погорецьких, Підвисоцьких, Сілецьких,  Сулатицьких, Струтинських, Свірських, Терлецьких, Татомирів, Уруських, Хотинських, Чайковських, Чарнецьких, Яворських, Ясеницьких і багато інших.

Іншим осередком українських поляків є Житомирська область, при тому кількість польського населення Житомирщини нині переважає кількість польського населення Хмельниччини. Історія осідання польських переселенців на Житомирщині сягає XIV - XVI століть та пов’язана з малою заселеністю регіону, до того ж спустошеного татарськими набігами. Чимало переселенців прибуло на Волинь у XVIII, але найбільше у XIX столітті з центральної Польщі, Галичини, Литви та Білорусі.

Тобто, щоб дати відповідь на запитання “хто ж такі українські мазури”, потрібно розуміти, що мазурство є етносоціальним явищем. Належність до українського мазурства визначається колективною пам’яттю не тільки про історичну батьківщину, спільну мову та релігію, а й про соціальне походження у давньому становому суспільстві.