Коренізація - примарний шанс на самоствердження

Надію на реалізацію власної ідентичності не тільки у повсякденному, а й у суспільному житті, освіті, культурі та економіці подільські мазури отримали у 1920-30-х роках.
Намагаючись зменшити суперечності між центральним партійно-радянським апаратом і національними околицями, ХІІ з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) у квітні 1923 року проголосив початок політики коренізації. Передбачалося залучення представників корінного населення радянських республік до управління на місцях і надання національним мовам офіційного статусу. В Українській Соціалістичній Радянській Республіці (УСРР), окрім українських сільських рад національної більшості, утворювалися польські, єврейські та інші сільські ради у регіонах компактного проживання національних меншин. Значна чисельність мазурського населення на Поділлі, яке стало новою батьківщиною для вихідців із Польщі, відкрила можливості для визнання мазур державою, утворення національних органів самоуправління і господарювання, мережі освітніх та культурних закладів.

Однак, визнання прав нащадків переселенців з Мазовії як національної меншини відбулося не одразу. Під час перепису населення на початку 1923 року, незалежно від самовизначення та рідної мови, до них застосовувалося нововведене поняття “українці-католики”, і лише під час наступного перепису 1927 року їх записували як поляків. Тим не менше, у 1924 році на Поділлі було створено п’ять перших польських сільських рад у селах Гречани, Шаровечка, Мацьківці, Зелена Проскурівської округи та у селі Погоріле Вінницької округи. У 1926 році в адміністративних округах Поділля діяло вже 36 польських сільрад, в яких проживало 39083 осіб, національність яких було визнано польською. На той час ступінь охоплення польського населення УСРР польсільрадами становила 35%. Польсільради (польські сільради), як правило, виділялися у тих селах, де поляків проживало не менше 70%.

У 1927 році на Поділлі діяло 44 польські сільради, в яких проживала 42951 особа. У 1932 році національні польські сільради ради були утворені у 157 польських селах республіки, в тому числі 62 у Подільському регіоні, де на їх території проживало 72033 особи. У 1934 році число польсільрад зросло до 72.

Робота польсільрад велася національною (польською) мовою, але до їх складу, окрім польської національної меншини, входили й українці та представники інших національностей. Сільради відповідали за благоустрій містечок та сіл, правильне землекористування, сільськогосподарську, кредитну та споживчу кооперації, оподаткування, роботу культурно-освітніх закладів, проводили записи актів громадянського стану. Вибори до національних органів місцевої влади пробудили суспільне життя громад, які ініціювали відкриття національних шкіл, організацію хат-читалень, пунктів ліквідації неписьменності.

У 1928 році в неофіційній столиці подільського мазурства, - проскурівському передміському селі Гречани, - місцева громада власним коштом будує Dom Ludowy - Народний дім (див. однойменний розділ). У ньому розташовуються семирічна школа, бібліотека, пункт ліквідації неписьменності.

Протягом 1921-1923 років мережа польських трудових шкіл в тогочасній Україні зросла з 196 до 310, на Поділлі - збільшилася удвічі і становила 122, тобто 40% від усіх польських шкіл УСРР. Були утворені приймальні комісії, які направляли дітей у національні школи за мовним принципом. У 1925 році польських шкіл у регіоні налічувалося вже 255. Також в українських школах створювалися класи з польскою мовою викладання.

Одним із завдань коренізації була підготовка національних кваліфікованих кадрів, а відтак - створення мережі освітніх та культурних закладів, які б навчали національними мовами та розвивали регіональну національну культуру.

У 1932-1935 роках у Проскурові діяв польський педтехнікум, який було створено на базі польського відділу Проскурівського українського педагогічного технікуму. У 1933 році у ньому навчалися 138, у 1934 році - 215 студентів з Вінницької, Одеської, Дніпропетровської областей та Молдавії. За соціальним станом понад 85% студентів були з селян - мазур. До 1935 року діяв Полонський польський агротехнічний технікум, Бердичівський польський робітничий факультет, Київський польський педінститут, польський сектор при Харківському педінституті.

Колективізація сільського господарства, яка співпала у часі з політикою коренізації, породила таке явище як національні колгоспи. Протягом 1923-1927 років у найбільш заселеній мазурами Проскурівській окрузі було організовано 16 польських сільськогосподарських колективів, у тому числі 5 артілей та 11 товариств спільного обробітку землі. Подальше прискорення владою об’єднання індивідуальних господарств у колгоспи, часто примусове, викликало спротив серед селян, у тому числі серед мазур. Але, незважаючи на несприйняття державного курсу на колективізацію, на 1 січня 1930 року в УСРР було утворено 65 польських колгоспів у 27 районах, половина з них - у Подільському регіоні. Місцева влада рапортувала про високі темпи колективізації, які насправді досягалися грубим порушенням принципу добровільності, залякуванням, примусовим усуспільненням реманенту, збіжжя та худоби, “розкуркуленням” простих сільських трудівників. Виникали селянські виступи проти колективізації, селяни забирали назад колективізоване майно, були численні спроби піти за державний кордон. Та, попри спротив, селяни, у тому числі мазури, у 1931 - 1932 роках були в основному колективізовані. На початок 1934 року на Поділлі нараховувалося 123 польських колгоспи.

У 1925 році було утворено польський національний район у складі 32 сіл з центром в селищі Мархлевськ (нині Довбиш), який включили до складу Житомирської, згодом Вінницької округи, а пізніше Київської області. Значна кількість мазурського населення та зосереджене розташування польських сільських рад давала змогу утворити на Проскурівщині ще один національний район з центром у селі Гречани. Адже тут у п’ятьох сільрадах проживало 10190 осіб польської національності, зокрема, у Гречанах 3824 чол., Заріччі 2290 чол., Шаровечці 1995 чол, Мацьківцях 1282 чол., Крачках 798 чол. У 1932 році створення такого національного району обговорювалося, однак, цим планам не судилося втілитися у життя. Центральною комісією у справах національних меншин 28-29 серпня 1929 року проголошувалося, що “тепер головна увага мусить бути приділена справі інтернаціонального виховання на засаді правильної класової лінії щодо індустріалізації, щодо соціалістичної перебудови нашої країни”. У 1930-х роках радянська влада почала згортати політику коренізації у зв’язку протилежним політичним курсом - “боротьбою з буржуазним націоналізмом”, репресіями проти національних меншин, ліквідацією національної освіти. З 1935 року, незважаючи на опір батьків, “на прохання трудящих” закривалися школи і класи з навчанням польською мовою, ліквідовувалися польськомовні місцеві газети. Влітку 1938 р. в УСРР припинила існування мережа освітніх закладів всіх рівнів, де навчали мовами національних меншин.

На зміну періоду національного розвитку прийшов час переслідувань і масових депортацій українських мазур.