Хамська (Карван) Міля Йосипівна

Пам'ятаєте, колись люди, може Ви й молоді, то ви того не пам'ятаєте… колись старі жінки носили такі спідниці-трипілки, а "трипілки" це метр має – вісімдесят сантиметрів ширини, і цих трипілки повинно бути три шматки по вісімдесят сантиметрів і це все зшите і така спідниця… І ось під ту спідницю, можете собі уявити, сидить баба і тричі по вісімдесят сантиметрів… то кого можна сховати під ту спідницю, тепер під спідницю нічого не сховаєш, бо таке не шиють і не носять. То це моя тітка так, спасла дитя під спідницею. Ще годувала дитину, спеціально ту дитину щипнула, а німець в хаті, а дитина відчула біль і почала сильно кричати, й вона говорить до того німця " Тіф! Тіф! В дитини", німці дуже боялися цього і відразу втік… Тітка моя дуже багато знала…
Ми з Вашою бабусею виросли разом (Ольга Мельничук – прим.), вони жили по Транспортній, а я на Вішньовій, 196, останній номер Вишневої. Наш будинок знесли, коли будували Західно-окружну, там моя батьківщина, а тут я в невістках (вул.. Декабристів – прим.), а Олю я дуже добре знаю і Вітьку, чоловіка бабці добре знала навіть дідуся Мельничука Міхаїла, на связі разом працювали, він бригадір над мною був, а на документах сиділа… Галка Посонська, вся гоп-компанія наша, перевозка, Ніна працює по сьогоднішній день.
До мене ксьондз Тадеуш приходить, і я йому кожен раз стараюсь написати щось нове на папері, який він задоволений від того… Сиджу його і говорю: "Отче не поспішайте. Я прошу Вас. Ви знаєте, як образливо, людина старалася, була всюди, а сталося, що зараз нічого не бачить, а тут ви прийдете і відразу тікаєте…"Завтра йому розповім, як першого числа… в мене радіо Марія є…і вночі слухаю. Так ось першого числа було дев'ять років, як у нас в Україні існує Радіо Марія, і наш єпископ Дубравський то все організував і був в Києві… Так що він говорить, коли вже розарій… п'яту таємницю відмовляє єпископ Леон Дубравський, він дуже жартівник, дуже його поважаю, такі люди мають бути ксьондзами, а не такий що сидить як "бамбула"… і він говорить: " Я вас всіх дуже люблю, як я люблю Радіо Марія, ви собі не можете уявити, я живу з ним, і так слухайте всі: як я помру, то щоб мені в труну поклали приймач, а я з того світу буду передавати для вас як там"…
Нам в 1954 році дали ксьондза, сюди в каплицю… І ми дівчата гоп-компанія. З Мілою, подружкою, пішли всі до костелу і нас взяв органіст в хор і він грав на органі, вчив нас ноти, там мої ноти написанні, бо в мене почерк дуже гарний був, то зараз там Петро, коли мене завезуть до костелу при зустрічі говорить "Пані Мілю, пані Мілю, перебирав… і які гарні ті ваші ноти…", - то я йому говорю то покажіть й мені їх, я також хочу молодість згадати, а він відповідає: "Ой далеко, ой далеко…". Ми співали, ксьондз Борисович, знаєте, що він нам розповідав, що був молодий, радянські часи, все заборонено, а ми ховалися там біля костелу, коли його забрали і вивезли в тюрму в Сибір і він на стільки був вірний Богу, а вони повинні постійно ходити в сутані, з нього її зняли і порвали… а він сказав: "Забийте мене, по шматку мене розчленіть, а я іншого (арештантської форми – прим.) не одягну" і що йому зробили…. Пошили з мішків сутану. І він одягає ту сутану і працює на рівні з іншими робітниками, були такі робітники, як він розповідав, поряд очні люди, були підлі люди, були й такі що знущалися над ним а були й такі, що захищали, адже то ксьондз… А потім, розповідає, ті що були найгірші, стали найкращими, він поради давав, молилися з ним і він у нас з 1954 року. Багато людей до нас ходило: Шаровечка, Мацьківці, Малашівці, це всі були в нашій каплиці. Знаєте, де жив цей ксьондз?- на Вокзальній, там у Карванового Феля, і щоранку і щовечора, а йому вже було під шістдесят років, як не більше, і він через залізницю, підвищення через поле йшов до костелу. А потім в нас був Войчишен голова колгоспу, він був чоловіком моєї двоюрідної сестри, в неї чоловік помер на війні, а в нього жінка померла… так вони й одружилися… І та Рустя почала його просити, і той Домінік Войчишен, дав для ксьондза на садибах… зараз Петро (органіст – прим. ) живе в тому домі,такий будиночок з дерева, фінський…
У Вас, хата куплена за той будинок… бо ми разом будувалися (мова про будинок Гурніцьких на Декабристів – прим). Тільки стіни, я не пам'ятаю, де Едік дів, це нова хата, мій чоловік привіз з закарпаття дерево на підлогу, а Ваш дід, купив той фінський будиночок, було готове все,тільки скласти… То там ксьондз Борисович там жив, а потім вони вирішили до каплиці те добудувати. Борисович розпочав те будівництво…

За діда Сівка… Моєї мами рідний тато… Він називається Сівак Антоній Йосипович. Рахуємо мама з 1887 року, а мама була друга дитина в сім'ї, сестра була на два роки старше…

Ви знаєте, як приїхав Борисович, служба була кожну неділю. Ходили… пам'ятаєте Пірог такий був, він жив на Транспортній, він займався в костелі, дуже молився… з Шаровечки приходили, "Валенти " називалося… Розарій… Люди сходилися, повний костел… і молилися розарій, коли був піст "gorzkie żale" співали, обходили стації.. на Пасху завжди несли Паску святити, але ми просто сходилися, орієнтовно на п'яту ранку, і люди ставали навколо костелу, але паску ніхто не святив… старші люди стоять біля нас,біля молоді і розповідають , що в Городку ксьондз як святить, то краплі води летять аж на людей та на паску … і так ми стояли з тими пасками не більше 40 хвилин, і все, накриваємо кошики і додому. Ксьондз Борисович такі промови промовляв… коли він на сходах виходив і говорив.
Навіщо розвалили наші ксьондзи, мені не подобається, що вони розвалили ту частину, де був старий орган, хори, це мені дуже не подобається.. ми там співали, ми там стояли… там зараз нові ксьондзи керують… а знаю що той орган стоїть в захристії… чого… я не знаю, може поломаний… зараз лише піаніно грає, не орган, він як створює звуки то я не знаю… може молодість згадую, щось робиться для людини як грає той орган. Як радіо Марія транслює службу, то що грає орган, а не піаніно, то може я така, виховання таке в мене, в мене мама дуже молилися… Я навіть ходила на роботу не боялася що мене виженуть через те що я до костелу ходжу, чогось я не боялася того. І коли йшла під шлюб… Мій чоловік був секретар комсомольської організації, майже депутат… Я йому сказала: "Ромек, не підеш до шлюбу, я за тебе не піду…" мама його прийшла і говорить мені: "стій на своєму!", на що я відповідала, що в противному випадку не піду за нього… І заповіді йшли, три тижні, коли одружується пара і йде до шлюбу вона пише Хамский Роман Павлов, Карван Міля Йосипівна вирішили створити сім'ю, якщо хтось щось може заперечити, щоб повідомили ксьондзу… так ніхто нічого і не повідомив, отож ми взяли шлюб. В день весілля йшли пішки від мене, з Вишневої до костелу. Після весілля, я говорю йому: " Ну що не викинули тебе з комсомолу….", це таке… і я не боялася ні дитину похрестити , ні в костел сходити, в мене настільки мама була набожною, дід Сівак, їх тато, він будував каплицю… він був старостою села і ветеринар… Була колись така людина, порядна, культурна, раз він був ветеринар, значить він був розумним дядьком. Тітка Диячка розповідала, як кожен тиждень на кожен день в нього була запланована вулиця, і він ходив та перевіряв і наказував, щоб скло на дорозі не били, бо худоба може порізати ноги, і так само люди, ми ж усі ходили босими. Як тільки побачив, що в когось біля подвір'я бите скло – змушував прибирати. Йде і бачить як чоловік дружину ображає, то він того чоловіка як декілька раз "перехрестив" тою палкою і казав, що якщо ще хоч раз підніме руку на дружину то дуже строго накаже… і подивіться який порядок був, як він село тримав, його дуже всі слухали. На каплицю дав землю Полозов… Оця нива (територія сучасних вул. Декабристів, Стецька, початок Вишневої, пров. Шкільний – прим.) називалася "панська нива", то все була територія Полозова і туди далеко, до Руського лісу. Але він потрохи продавав ту землю людям. Богатші люди ,як мій дід, через кожний два роки купував у Полозова то гектар то два. Дідусь собі накупив аж 10 гектарів, мій, Сівак. Я в мами запитувала, а де та земля ділась, на що мені відповідали що вона відійшла синам, але вони рано повмирали, а дочки залишилися, моя мама до 75-ти років дожила, а тітка Шимчиха до 85. В тітки було 11 дітей, а у моєї мами 7. Я сьома і я народилася на Доні. І знаєте, чого я зараз намагаюся отримати? – зараз вийшов указ що для тих дітей, які були репресовані з батьками додали до пенсії по 200 гривень,а я борюсь, але мені мабуть нічого не буде, - мої всі брати і сестри виїхали з батьками чи в 36 чи 37 році. В 1980 році я написали в Луганську прокуратуру з проханням написати мені про мого батька, адже я нічого про нього не знаю. І мені відповіли : "Арештований 23.09.1937 року, в листопаді розстріляний …" я як то читала, то думала що в мене серце розірветься. Мій тато навіть не знав хто я така, народилася 08.01.1938 року, і знаєте мені, комуністи колись були дуже важні у Верховній раді… і я їм написала листа, чому мені надали ніякої допомоги, я ж виросла без батька. Мені відповіли що я байстрюк… Мені нічого з того не буде. Я була на комісії в області і розповідаю їм, що батька забрали, то мама була на п'ятому з половиною місяці вагітності… і це я байстрюк??? Покажіть мені закон, що лишається жінка 5,5 місяців вагітна… і я чия? Батьки перебували в шлюбі і розписані були.
В 16 років пішла працювати… В мене стільки нагород… кому воно треба??? Працюючи в держстрасі ми взяли перше місце по союзі, до нас приїхав міністр фінансів з Москви і привіз перехідний червоний прапор, було зібрання в палаці піонерів, в мене навіть фотокартка є, там багато нас. Як він приїхав, як вручив нам нагороду і після того підвищили бюджет і за перше місце вже не давали 25 карбованців, а дали 70-100. Це були великі гроші. Наша бригада щокварталу брала 1-2-3 місце, було нас 160 агентів і ви знаєте, Я вже писала в мінфін в Київ… я їм пишу: відновіть держстрах, це ж такі колосальні надходження в бюджет. Раніше обов'язкове було страхування кожного будинку, потім добровільне також було 1-2 карбованці, потім все пропало і люди дуже ображені… я і зараз страхую майно, не доведи Господь, щось трапиться, хто мені допоможе…
Моя мама ціле життя в колгоспі пропрацювала. Завжди на дошці пошани, завжди попереду… дуже працьовита, але не грамотна. Маючи багатого тата… старша дочка так а мама – ні. Вона не хотіла навчатися. Їй сказали, якщо не хочеш вчитися, то буде дома працювати. Як мій дід, такий грамотний дядько це допустив, не розумію. Мама коли розписувалася, ставила хрестик. Навіть коли я пішла в перший клас, я говорила : "Мамо, давайте вчитися"… Ми ж приїхали з Дону, в 1944 році, якраз на вігілію, ми приїхали і йдемо з станції, мама, мій старший брат Янтек, в кожусі і бачили як в місті танк лежить підбитий, пушки торчать… і ми так стали, і мама говорить "Дивіться діти, вона наша бляха з нашої хати на коморі на колгоспній, бо у нас хата діда, Сівака, була перекрита цинковою бляхою". А коли їх розкулачити, то ту бляху зняли і мої батьки були на той час багаті, мій тато і його стрий Янтек, хоча був бездітний, дуже тримався тата, а в тата вже було 4 дорослих сина: той коні жене, інший вже з плугом. Дід Карван, тато батько, був тесля, вони втрьох зробили машину щоб молоти зерно і вони зимою сам перед собі змолотили, а потім позичали людям і так заробляли гроші і ту машину забрали… раз була така машина, то був таки млин що віяв те зерно… і драч був і січкарня… мама розказувала через що батько потрапив під переселення. Мами старшої сестри чоловік пішов в колгосп і все здав і його не вислали, а тато був машиніст, водив потяг, коли були вдома то займався теслярною справою , був розумний дядько і говорив: "Я, в колгосп? Не піду…!" - а мав свою землю, обробляли, людей наймали. Сусід Сувілка був дуже ледачий, пташкам свистів… "Щоб я з ним робив…ніколи". За ту відмову попав під виселення… все забрали. Їх висилали товарним потягом. Вони тиждень їхали. Але добре що на Дон, що не в Казахстан, там би ще гірше було… Мама розповідала коли їх привезли до села наприклад як наші Водички, то їм дали там хату людей, яких також десь відправили на силку. То прийшла сусідка і говорить: "Люди добрі, переселенці, вам дали цю хату, а ви знаєте, в цій хаті всю сім'ю вирізали…" Мама сказала що не будуть в тій хаті жити. І тато на другий день з Янтком, вони звикли біля міста жити, дістались в інше село. І на наступний день тато купив хату в Троїцьку. Ну точно як у нас Гречани, так вулиця, степ… Наша хата, міст, річку пам'ятаю. Наша хата десь восьма з правою сторони. І тато повернувся до мами і говорить, збирайся я вже там хату купив. Стрий Янтек знайшов собі роботу на заготзерно, там давали гуртожиток. Тато влаштувався теслею в міліції. Не всі були підлі, бо начальник побачив в татові що він поряд очна людина… виїхав би… Начальник говорив йому виїдь, ти в списках. А батько твердив, що він нікому поганого нічого не зробив. І не забрали його тієї ночі, на наступний день приходить на роботу… І начальник відразу його в кабінет, і дуже до нього матом кричав.. Сина, ти хоч сина вивези. Прийшов з роботи і сказав щоб мама з Людвіком виїхали. І по розумному зробили. Не поїхали вони в Гречани, бо могли їх впізнати, а поїхали в село де їх ніхто не знає. Там залишили Людвіка І мама з возиком з того села вночі поїхала. А через ніч начальник з другими прийшов арештовувати тата. Мама пригадувала, що вони ходили туди, де були арештанти, паркан, з колючим дротом був і чоловік сто – самі чоловіки. Ходила вона з Вітусею, що на 10 років за мене старша. З дітьми пускали. Побачили тато несуть з стриєм Янтком каструлю велику, мабуть щось на смітник виносили. І Вітуся погукала: "Тато, тато", бо мамі не можна було… Тато їх побачив, поставив ту каструлю, він розумів що у мама залишалася сама з 6 дітьми і сьоме чекали… А Янтек в той час бере з тієї каструлі капусту і собі на голову закладає в показує щось. Тато зупинився, взявся руками за голову і промовив "Що ж ти будеш робити…" Єдиний раз що вони побачили тата, а згодом прийшли до нього , а їм сказали що вивезений в невідомо напрямку. То було в Троїцьку, тоді ще Донецька область. Згодом зробили дві області Луганську і Донецьку. Зараз Троїцьке – це Луганська область, дуже близько з росією. І зараз дивлюсь телевізор, як десь звучить що біля Троїцька стріляли,то в мене мурашки по шкірі… 6 років там жила…
Чоловік мій також народився там, але він народився в 1937 році і його тато теж забрали коли йому було 9 місяців.

Ще вимагають довідку з міліції, що ти була вислана з батьками… Де я була з ними вислана… Я там народилася… Знаю що в листопаді 37 року тата приговорили до вищої кари: розстріл. Це коли вже коли Хрущов став…В мене є з Верховного Суду СРСР визначення що Карван Йосип Йосипович реабілітований про відсутність складу злочину, ще в мене є з прокуратури про реабілітацію, але чомусь в тому листі написано моє дівоче прізвище Карван, через риску Хамська Міла Йосипівна, на Ваш запит в прокуратуру що мій тато Карван Йосип Михайлович….
Ще пам'ятаю в нашій родині Янтек Шимків повернувся з під арешту, повернувся, двоє дітей нажив Броню і Аделю, то його жінка дуже стидалася, що вона була старшою, бо вона з 16-го року а я з 38-го.

В школу №12 ходили. Ми були післявоєнні діти. І ми ходили в перший клас був і 36 і 37 і 38 і навіть 35-й рік був. Ми всі ходили в один клас. Був Кметь, він воював, в офіцерській формі, видно не мав бідняк іншого одягу, він завжди був в тій формі , правда без погон. Навчалися ми наверху, на низу було так: там де зараз магазин був коридор, справа була бібліотека. Прямо де магазин був клуб. Тут де Юрка (Пірог Ю. – орендар, власник магазину – прим. ) зробив собі підсобку була сцена, а де його кабінет – там сидів завклубом, там квитки продавалися, віконечко було. В другі двері вхід на другий поверх. Як йдеш, другі сходинки, там жили викладачі, а зі сторони провулку Шкільного був магазин, там торгував Іцек, продавав канцелярське приладдя, продуктовий згодом його зробили. Десь в 70-х роках там навіть посуд продавали. Ліля Дияка там торгувала. А потім чомусь його закрили… не знаю чому. Для мене дивно, там на другому поверсі було 4 класи, був дуже великий коридор, буфет продавали булочки, але не думайте, що кожне дитя собі могло дозволити купити їх. Не всі діти мали гроші. Як правило це були діти в яких був батько, які були багатші. Я на початку як пішла в перший, другий клас, я не мала за що купити, а як вже мій брат Янтек, він в 14 років кинув школу і пішов вчитися на столяра, розумний хлопець, і він приносив зарплату. Ми дуже з ним дружили, ми не билися. Мене він дуже жалів, і завжди з зарплати давав мені карбованець, це були великі гроші. Він завжди перевіряв мої зошити, хвалив мене, завжди давав на ручки, на зошити.
Коли ми жили на Доні, там німці були всього 3 місяці і пам'ятаю бомбардування. Дід Вова був з бородою, ми його завжди за волосся тягали, сховав нас до підвалу… Там не називали ні по імені ні по прізвищу, лише по батькові. Братів моїх називали Йосиповичі. Брат мій 19 року народження загинув на війні. Для мами моєї прийшов лист. Хоча він вже був одружений, мама отримувала за нього пенсію. Він був рядовий, пенсія була 117 карбованців, але з нас не знімали податки, так як загинув син. Десь в Волинські області він зник безвісти і куди ми не писали, ніхто не знає. З Подольська з архіву прийшло що пропав безвісти… Ті 117 карбованців пенсії була суттєва допомога, 16 копійок була буханка хліба.
А брат Стах був танкістом, він був механік-водій, він з війни був списаний, повернувся з пораненням. Десь років двадцять шкутильгав на праву ногу і рука права в нього була пошкоджена, а потім якось більш менш відійшов. Все життя пропрацював на маслозаводі механіком. Він був розумним. Він там помер. Сюди не хотів їхати, говорив, що тут за євреями я такої посади як там не буду мати, між "кацапами". Говорив завжди, що його усі гайки. "Нехай мені не дадуть літр сметани додому, так я їй так гайку прикручу, що в неї ніхто ту сметану не візьме". Такий він був. Але на старість змусили закінчити інститут, і він заочно закінчив. Стало питання так: не закінчиш інститут - місце звільняй. А причиною також стало те що прийшов хтось з інституту, він йому щось пояснював, а той стояв як баран… нічого не розумів. І ціле життя він пропрацював на одному заводі та на одній посаді. Був дуже відданий роботі. Робота в нього була на першому плані. Були в нього в гостях. Через п'ять хат масло завод. На роботу йшов він дорогою, а сто грам з чоловіком Ромою випити – огородами вертався. Дуже багато жив. Я йому казала "Стах, тебе вже потрібно розкулачити", бо приїжджала підвода, а там бідон сиру, бідон мас льонки, бідон сироватки… Курчат повний двір. В хліві два великих кабани… і Вони ті бідони мас льонки відкрили , а я побачила як шматочки масла плавають і попросила скуштувати, на що мені сказали : "Та будь ласка, але ж в хаті повно масла в холодильнику", але я захотіла це і я ложкою те масло… а вона в відра все з бідонів і для кабанів і такі шматки хліба… А я стою в тому хліві і говорю "Ніфіга собі, оце ви куркульня, вас потрібно розкулачити!" А вони говорили, що я – ворог, казали що всі були у них в гостях, але такого ворога не було. Сміялися. Говорили, щоб чоловік зробив мені зауваження. Дуже справедлива я була, мого тата ж забрали… Тебе, говорю треба забрати… Курчатам сиру того… Запитую а творог можна? – відповідають "Можна, ти такий сир купуєш в пакетах по 18 копійок", того сиру, по мисках, бурячиння додали, змішали і кинули курчатам. Ну то де не будеш дивуватися… А в нас мама тривала свиню, корову і кури. Коли я прийшла в невістку, то тримали лише кури і порося. Чоловіка мама тут жила, вона в 12 років залишилася сиротою. Тато робив в Полозова, захворів і рано помер, а мама так затужила, що сама за дві неділя померла. Залишилося троє дітей – свекрусі 12 років, Ясю – 8 років, 2 роки для хлопчика..
В мами завжди стояв сніп з жита … Колись як жили повна хата дітей, коли Різдво Христове, один ніс дідуха в кут ставив, з чотирьох хлопців, мама розповідала найхитрішим був Стах, що танкістом був що помер і похований на Доні, і мама розповідала що тато завжди купував горіхи, цукекри, приносили сіно, стелили в хаті і тато кидав в сіно цукерки, горіхи.. і завжди найбільше збирав Стах і потім тато , там де ми жили по Вишневій, був великий огород 69 соток, буквою «П» і по периметру росли ясени та верби, в середині городу була своя криниця, ще її будував дідусь Сівак, мамин тато.. і вона була знаєте з чого… з таких дерев’яних дощок… і коли весна була, то воду набирали навіть без мотузки, а коли весна закінчувалася, то вода сідала, але мотузки багато не потрібно було… копанка також в нас була, збиралась вода там, стікала з городу, і навколо городів у всіх були рови 1,5 метра глибини і там плавали багато головастиків. Також навкруги багато траншей було…. Як я їду зараз до костелу, то прошу щоб їхали повільно, щоб побачити як змінились Гречани, я бачу як там зараз хати вже побудовані, біля парників також будинки, а куди вода дівається – невідомо, там завжди вода ж була… і як їдеш по Вокзальній, їдеш під міст, і зліва том Стаха Куся продана ділянка, чомусь там ніхто не будується… він був мій сусід через хату…
Колись як було весілля, то не так як зараз, що сидять, ви не ображайтеся, як льохи, ні пісні, нічого.. а раніше як було весілля то для кожної дівчинки, для кожного хлопця співали пісню. Для того що розлучився – одна пісня, для того що гуляє – інша пісня. Купу тихї пісень знали. Колись як Стася Боярова, вона йшла за невістку до Гаюрів, а то наша родина близька, для мене десь років 15 було і ось на стрижню привозили… і пішли сюди на ниву, що я знала що буду на цій вулиці жити… їх хата як йде вул. Вишнева до Стецька, там була. Ми пришли на «Рузге», посадили нас за стіл, що на ньому було… капуста, драглі, а як вже давали колотуху з пиріжками, то це вже було багате весілля
І ви думаєте, що на тому весіллі люди сиділи і їли?- людям було цікаво наспіватися, нагулятися, то зараз сидять і ще говорять: «Де ж ті кури…» колись такого не було, колись люди були біднішими, але набагато добрішими, приємніші і не такі «вихвальні», всі в простих сукнях… і йдемо з весілля співали, з танців йшли – співали, я то розповідаю своїй внучці, то вона дивується… зараз сучасна молодь живе тільки для себе.
РОЛІК
Я в документах записана як Міля, якась дурепа сиділа на документах і так записала, хіба не могла вона написати Міла?, а чоловік знаєте як був записаний? – Ромік, то що там ідіоти? Прийшла мама і питають в неї: як назвали хлопчика? – Ромек, і якась ідіотка написала Ромік, ну хіба не могла вона написати Роман? І діти мої записані як Роміковичі… а як потрібно було переробити на Роман, то треба було по 50 карбованців платити, а я не хотіла… Для чоловіка, та двох дітей, треба було 150 карбованців заплатити, я сказала що не дам тих грошей…так вони і залишилися Ромиковичі. А раз приїхав з роботи і говорить: «Міля, Міля, ти знаєш як мене вже написали – Ролік»… То ми дуже сміялися з того, він сказав Ромік, а хтось недочув і записав Ролік… А я записана Міля, а внучка записана Емілія…
Кожна родина називала дітей, так їм хотілося. Я наприклад, такий у нас догововір з чоловіком був, тоді ж не було УЗД, як народиться дівчинка – називаю я, як хлопчик – то чоловік. І я дуже хотіла… ось подивіться у брата його дві дівчинки, але коли він приїхав і для Толіка (син – прим.) був вже рік, він до Роми, сказав, що як він міг, на 14 років старше, чому ти не назвав свого сина в честь батька? Павлом? А він говорить, що захотів назвати Толею, тобі яка справа? Воні так посварились, на стільки той брат був за татом, йому було 14 років як тата забрали, а для того – 9 місяців в них зовсім інше виховання. Для того брата дуже важливо було щоб назвати Павлом, він так свого онука назвав. А як Вітя вже народився (молодший син – прим) то вже Толік назвав так братика… В нас чомусь чотири брата і ніхто Юзем не назвали, Людвіг найстарший, Міхал, в честь татового тата, Стах, Янтек в честь маминого тата, також дідуся. Янтек був записаний як Антон, але ми його називали Янтек, Стах – записаний Станіслав, Міхал – Міхаїл, в нас тільки польською говорили… як була невістка, то тільки російською говорила. То робила вона в дитячому садочку, то діти їй говорили «Тетяно Григорівна, то коли ж Ви будете розмовляти українською?», а вона все по російському, але згодом заговорила українською. Шлюб вони тут брали. Це вже я примусила.
Тут в школі розмовляли польською, коли ще мої брати ще навчалися і найстарша сестра. То це ще було 25-28 року. Стах все розповідав, він якось приїжджав на батьківщину в гості. Мама вже померла, хату ми продали, для тітки Олі, Людвіка, Стасі, вони наші пів-хати купили на Вишневій, їх потім знесли і вони получили трьох-кімнатну квартиру. То Вишннева, 196 була, біля парників. Я ще з тіткою Олею до Польщі їздила… і ми у тітки Юзефи жили у моєї сестри братової, на одному ліжку спали. І пам’ятаю, йдемо, навколо магазини, ну золото нам допомогли продати… і вона йде і говорить: «Міля, ти знаєш, що, мені здається що я в Ленінграді, бо там моя Міля і ти Міля, і мені так здається…» таке я запам’ятала. Коли їх хату знесли, вона дуже товаришувала з моєю сестрою, вони жили в одному під’їзді.
_
Колись ви не думайте, що були такі багаті свята, як зараз… я пам’ятаю, що у нас була кутя під лавкою, тоді в кожній хаті стояла лавка, і під тією лавкою стояла кутя, буз маку, без горіхів, халви як зараз… зараз кутя з медом… а колись та кутя стоїть під лавкою… забігла, хочеш їсти… тієї куті, цукру, води з відра налила…капуста смажена завжди була, хліб здоровий з печі був. А в коморі зберігали його на полиці, так було. І останні хліб вже їли шматочками, такий був зачерствілий і дзюри мишачі в тому хлібі. І коли вже не могла відрізати, то просила маму, а там дзюри мишачі. Мама говорила: « Бери той шматок хліба, що їла мишка і їж його, то в тебе такі зубки будуть крепкі як у миші». І що ви думаєте ?- я їла, мама ж сказала. Також завжди були пироги з бураками цукровими натертим на терці, в той пиріг і це пекли, десь по 4 штуки за раз. Це пригощали родину, коли приходила. В нас дуже часто була в гостях тітка Диячка, татова наймолодша сестра. Вона не була вислана, в неї чотири сини, а я дівчинка бідна, з Дону, вона стралася усім, і для мене принести щось з матерії, і тако: візьміть, пошийте для Мілі «шнуровку», то по польську сукня, а й найстрша сестра шила… то якісь хустки десь діставала, дуже мене любила, може тому що у мене не було дівчат, дуже допомагала для мами як мама мене заміж видавали. Пір’я на подушки робили… то та котора під спідницею спасла дівчинку.
Завжди був приготований борщ. Ну ніхто такого борщу не приготує, як моя моя мама готувала. Завжди мій РОмек казав, як мама померла : «Міля, ну як так, то ж твоя мам, чому ти не навчилася так готувати?» - я пояснувала, що вчила мама завжди, ну не виходить саме такий борщ. Мама мала три зяті. Найстарший Кароль називався, середній був майоор, офіцер, а мій Ромік, був для мами найкращим. Вона називала його Ромцю, а чому? – він завжди був, улесливий. приходимо, зайшли до хату і відразу «Добрий день, мамо» йому мамо, що п’ять хвилин мамо, мене це бісило, а він мамо й мамо. «мамо, вилийте води, я Вам свіжої принесу», що потрібно було для старої людини, такої як я зараз, зять прийшов, приніс води, приніс, і ще принесе. Мама як це бачила, то воду зливала десь у такі чавуни, тоді не було стільки посуду, спасали лише чугуни. Він завжди говорив, що для нього теща краще як рідна мама. Завди для мами купував брикет, дрова, брав якогось за 100 грам, рубав з ним ті дрова, складав… Ось ставили загати біля хліву з тих дров… Лукасік найстарший, був сапожником, ноги в нього дуже боліли…. а той середній майорчик – тільки приїде, відразу за вудку і на рибалку, більше нічого незнав. На рибалку він ходив десь під Олешин, і що думаєте, приносив рибку штук 20 за день, ми там худобу пасли. Худобу тримали після війни майже в кожній хаті. В нас толока була, наш ахата була остання на Вишневій, але поруч йшла Транспортна і наша корова виганялася перша. І по Транспортній гнали корів. Ту Совінчиха, випускала, тут ті хати ще стоять, потім Сивіцького хата вже завалена, друга Сивіцького ще стоїть, Найдукова стоїть, Мальованого стоїть…і з кожної хати корова і толока була аж там де Сівки.. Де Транспортна і вуличка там вузенька йде, і тією вуличкою і туди по чкалова, так минали на беріг де зараз заводи Нева та Термопласт стоїть. Всі Гречани там пасли худобу. Капустяки, гурницькі ті ж хати ще стоять, то все дитинство моє там…
Ви знаєте в нас була компанія 11 дівчат. І ми, ота транспортна, ми збиралися у Гелі і у Марисі, вони були сироти і вони в половині хати жили обидві, а знаєте, там не було ні мами ні бабусі і ми там всі збиралися. Свята якісь, Різдво, новий рік, ми там гуртувалися і кожна приносила щось з дому. Сама перша одружилася Міля, вона вийшла заміж за міліціонера, і вона не жила тут, потім вона вже жила в татовій хаті, тут на Вокзальній. Ми дуже дружніми були, ходили в клуб на танці. Музика рідко була, частіше була гармонь. Був такий Петро Кобзаров, нехай спочиває з Богом, Аделя Грильова за нього пішла, від нього всі дівчата тікали, бо він приходив на танці гарна така сорочка ряба, а йшов з танців та сорочка була пошматована порвана на шматки. Обов’язково п’яний, зі всіма б’ється і отримував і ми всі від нього втікали такий він був… Танці були, був «білий Вальс» дівчата брали хлопців гуляти.
Я вибрала свого чоловіка, не він мене а я його… Вальс…Стояли чотири хлопці відокремлено і стояв між ними Едік Лаврович, я з ним вчилася в одному класі, сиділи з ним за одною партою. Він мені подобався… і я говорю дівчатам: "я пішла, Едіка візьму в танок", я підходжу до Едіка, і потрібно було долоню об долоню вдарити, але за мить в мене з під носа його забирає інша дівчина, і він з нею йде танцювати, а я залишилася як біля розбитого корита, біля тих хлопців, троє їх стоїть, а мені ніяково,ну як відходити? І стояв мій Ромек крайній, і я не знаючи його, йому вдарила в долоню і він пішов гуляти зі мною. Я була німа… він також не говорив. Колись інша молодь молода ніж зараз, ми були дуже спокійні діти. Перетанцювала, підходжу до дівчат, а вони : "Міля, ну як так?", а я їм: "Тихо, посадіть, мене, сховайте десь в куток, дайте прийти до тями"… і я не дивилась… чужий хлопець якийсь, не знаю його, як я могла таке зробити, а на другий танок йде вже він брати мене гуляти, і я йду. А він гарний, гарно вбраний, в той час він вже працював муляром і гарно заробляв. Пішла я з ним гуляти, третій танець він знову мене запрошує. Вже запитав як мене звати, я сказала, він також представився. І тут Генка, тут поруч двоповерхова хата, також вічно з кулаками, вічно п'яна морда… вже б'ється і ми якраз з Ромкою гуляємо..і то добре що в ту мить Роман повернув голову і получив в голову від того Гени, а Якби я, дівчинка… Це був би неабиякий сором… я ще запитала в нього чи він дасть "здачі, нащо відповів: "НІ, дурню закон не писаний, навіщо він мені" І він його не вдарив. Ми в житті дуже часто те згадували. І одружилися ми. В житті багато чого було. І коли він щось десь не подобався, там не так я починала своє Я показувати, він тільки сидів і казав: "Міля, риба ти моя,це ж ти мене сама вибрала, а тепер дорогенька моя, терпи, не я тебе сватав, а ти мене" Для мене то так не подобалося, так соромно було і коли я то розповіла для внучки, я хочу щоб вона в нас була, скромна дівчина, щоб не була пихата… Бабуся, вона відповідала, що їй аж не віриться, ви ніби така скромна, і Ви взяли хлопця… Як вже одружилася внучка, то запитувала мене:" бабусь, а як так сталося, що ви стільки років прожили і не розводилися, ви його не кинули, коли він був 15 років хворим, як ви так жили?", нащо я відповіла: "Мілочка, ти знаєш мій вік, тільки правильно мене зрозумій. По перше дуже його любила, по друге він любив мене, в нас не було такого , що десь чоловіча робота, а десь жіноча, в нас все було єдине. Я говорю завжди ніколи не перечила йому, десь в дрібниця, хіба що, але ніколи себе вище нього не ставила, такого навіть в думках не було. Я завжди знала, що то мій чоловік, захисник, що в будь якому випадку, в кожну хвилину спаситель мій і він ніколи мене не залишить", "А як ви так були впевненні?" – "Я була впевнена, бо я бачила його поведінку, на весіллі ніколи не дозволяв собі шукати іншу бабу, чи робити чорт знає що, на стільки він був скромний, поряд очний, чоловік і те все я бачила, що він мене не покине, а я його не покину. ", - що далі вона запитує : "Бабуся, як так зберегти сім'ю?" – "Ось ти вийшла заміж, чимось він тебе зацікавив, що ти пішла за ним, а зараз ти повинна його шанувати як чоловіка, як мужчину, не задивлятися на других, другі тобі не потрібні, в тебе є чоловік! Ти повинна йому готувати їсти, ти а не він., Якщо ти не будеш так робити – життя не буде. Це твій обов'язок! Наготувати їсти, випрати, дітей доглядати і роботу ще робити, якщо ти хочеш щоб тобі чоловік допомагав у всьому, то будь з ним так як має дружина бути а не фиркати йому! "
Мій чоловік працював з євреями. Серед них є добрі, а є дуже підлі. Його називали міщани "єврейський наймит". А він завжди говорив: "Нехай я буду єврейський наймит, але в мене завжди є робота". Він розповідав, що як вони приїжджають в якесь село… він завжди казав "Міля, запам'ятай, кожен єврей, за єврея горою, а наш Іван аби втопити…" і це правда. Євреї дуже дружні, і розповідає: приїхали, сіли в столовій, і єврей вже до єврея по своєму. Наприклад ми приїхали в село робити столову, столову почали робити, а єврей вже в іншому селі для нас роботу знайшов. Вже прийшов Янкель, другу роботу нам знайшов. А ті що називали мене "єврейський наймит" ходять без роботи. А я з євреями, єврей трохи ледачий, мені більше приходилось працювати, але завжди мав роботу. Завжди мені казав: "Міля, запам'ятай, найбідніший єврей, він в куфайці має п'ять кілограм золота… і ніколи не слухай що вона плаче… то євреї, в них золото завжди на першому плані" Завжди він для мене так казав.
Дім людовий люди самі його збудували.
Сестра моя розповідала, вона не була вислана, бо була вже одружена, вона взяла 500-т центнерів з гектару буряків, і орден Леніна їй вручали десь в 29 році в домі Людовому. То як прийшли німці, і хтось сказав, що в неї орден Леніна, то вона мусила його викинути на беріг, дуже боялася… всю хату обшукали, але не знайшли…
Клуб тут був, кіно крутили для колгоспників, коли урожай зібрали, а свого клубу колгосп не мав, це вже потім побудували. То моя мама вернулась з зібрання і розповідає: "Таке кіно показували.." а для них показали фільм "Кубанські козаки", то моя мама пісню раз почула, то вранці як готували сніданок тричі посолили, так співали "Каким ты был, таким ты и остался…" Дуже мама співала.
Які наші люди були бідні, особливо наші мами. Уявіть, моя свекруха, вона повар. Вернулись вони з виселення, якось знайшла кімнату, стара хата тут була на подвір'ї, згодом ми її повалили і збудували нову. І як вона за ту землю пішла в колгосп на роботу…А для неї говорю: "Вам потрібен був той колгосп, та вас запрошували подружка, чоловік її працював в міській лікарні,завідуючий лікарнею… та ви би там і наїлися і для Ромки, Ви би під цицькою сховали котлету та принесли би для Роми, і він би наївся, а ви залізли в той колгосп… і так для вас відмітки ставлять… як ви жили, в нас хоч корова була… " А вони кролів тримали, як Рома розповідав. Були такі Ями, а в тих ямах кролі наробили собі нори… якщо з нас стягували податки, а їм необхідно було здати 44 кг м'яса 220 яєць. А бабуся тільки тримає кролів і курей… за що це? Які ж вони бідні були. В кінці року з колгоспу тобі дадуть два мішки пшениці, це якщо ще дадуть. А якби працювали в лікарні то би мали аванс та получку і наїлися і би додому ще щось принесли. А для них земля, земля. Якось вони бідні виживали. Як Роман розповідав, що в дитинстві їв бурячиння на городі, ми такого не їли, в нас була корова, свині, одну закололи, іншу завели.
В мішках на горищі висіло сало, а як воно з часом вже зажовкне, десь там на низу, яке ж воно противне, але мусили їсти, бо голодні були. І колять свиню, і відразу маленьке приносили, щоб росло. То зараз все в холодильнику, а в нас так було. Як заріжуть свиню, мама трішки тушонки закриє, і кості рубали з м'ясом, дуже солили клали в діжку і так зберігали, а потім витягали їх і вимочували вводі, а сало висіло на горищі і мама завжди з того середкового сала навіть мазь якусь робила. Раніше не було такого, як виписали тобі рецепт в аптеку, ти пішов і купив, приносили – здавали рецепт, здавали і чекали поки фармацевт зробить ліки, які тобі лікар виписав. Це зараз все готове, тоді – ні. В нас поліклініка тоді була тут, Гнієв, був такий фельдшер, знаєте що, він був настільки толковий і грамотний дядько, що він приходив і нас питав: "Що тебе болить?", розповіли йому, він послухав і давав пораду. З?