Буяр (Деражанська) Ганна Войцехівна

Батько Деражанський Войцех Антонович – записано що він загинув на території колишньої німецької  Польщі 9.10.1944 року с. Гліннік. Я туди їздила, але  могили не знайшла, в селі сказали, що до 1948 року була могила, але куди її перенесли там не знають, мабуть в якусь братську могилу. До війни батько мав коней і віз, мав ніби відстрочку на війну…
Мати Деражанська Розалія Мартинівна, все життя пропрацювала в колгоспі. Спочатку це був ім. Калініна, а потім совхоз ім. Щорса.
В мене був ще вітчим… В вітчима було двоє дітей, в мами було двоє дітей: я і Володя, і в них народилася ще дівчинка. Це твої діти, це мої діти а це наше – так було…
Пам’ятаю як отримали похоронку. Мені було 4 роки, але в мене в пам’яті це закарбувалося. Я ходжу і плачу що мій батько загинув… Коли прийшов Дам’ян Йосипович, що вони будуть разом з мамою, мамі було 20 років і в неї було вже двоє дітей… і хата, в яку потрапила бомба, яка рознесла там все. То мама тримала на горищі горщики для молока, то вона в одному горщику нарахувала 34 отвори… Щось таке впало що в стелі був отвір…
Потім пішли ми в школу. Ми жили тоді в бабусі, зараз це вул. Північна, нашу хату знесли коли робили новий міст. В нас була перша хата, зі сторони. То була вул. Ворошилова, зараз Курчатова, 25. Ми прожили все життя в сільському господарстві, також ходили з рядном врізати якоїсь трави худобі…
В Гречанах там де Дім Людовий, на другому поверсі було 4 класи. Була українська школа. В 55 чи 54 році я закінчила 7 класів. В нас були хороші вчителі. Цимбалюк був директором школи. Кулаківський був завучем.  В мене перша вчителька – Зоя Костянтинівна, жила вона біля вирви, там садок дитячий був.
Спочатку тут було село дружнє, всі усіх знали, працювали, колгоспи… пайки…  а потім передмістя, а вже пізніше місто.
Шматочок садиб – це був кінець Гречан. Коли по вул. Партизанській проводили газ, то коли рили траншею, то зачепили кабель, який йде до військової частини в Грузевиці. В один день сюди приїхало багато військових і генерал, цей склад дуже важливий. Будь що – це страшне.
В школі ми між собою спілкувалися вільно мазурською. Вчителі знали що тут таке село. Була Євгенія, мені здається що вона була єврейка… як їхати в центр за мостом, де зараз заправка, по лівій стороні вона жила. Ніна Денисівна по правій стороні жила, викладала українську мову.
Вчителі до нас відносились нормально. Що ми діти… ну в чому ми винні… Запам’яталося, як перед новим роком нам пару цукерок давали, я не пам’ятаю ще щось було чи яблуко чи мандаринку. І ми стоїмо в залі і це все в папірчику завернуто… до 4 класу так було. В 56-60 роках я працювала в ательє в центрі. В нас так: я – мазурка/полька, як і в паспорті записано, там я полька, зі мною працювала Адена Стерінберг – єврейка, Галина Іванівна – росіянка. Ательер, вона мала чоловіка військового, вони були в Німеччині, після війни.  В нас ніколи не було різниці. В нас не було поділу. Аделя принесе на своє Різдво мацу, ми на свої свята приносили своє. Єдине що в той час зарплати такої не було, але кожна сім’я мала городи і мала бути свиня і якась корова, щоб сім’я мала що їсти в той час я не пам’ятаю грошей.… В нас навіть така була полиця, на якому стояв стакан і в ньому лежали гроші. Мама з татом там положили.. навіть як мені там треба було … навіть ніхто не подумав би щоб когось обманути. В мене вітчим був головою колгоспу ім. Калініна, протягом 17 років. Він був партійним. Його звільнили… нові кадри…перестройка.. він працював вже в 17 школі завгоспом, то він з мамою не був розписаний і мама дуже хотіла щоб вони взяли шлюб…і вони таємно взяли шлюб, ніхто не знав. Він мав комірку партійної організації… на роботі дивувалися що я не признавалася що мій вітчим голова колгоспу і партійний робітник…
Я в невістках 56 року…  тут було болото по коліна. Гречанський був цегельний завод, була перестройка, потрібно було будуватися, потрібно було багато цегли. Там де зупинка Пархоменка там він був. Тут така дорога була до переїзду, фактично її не було… військові машини 6-ти колісні, величезні возили цеглу, тому що інші машини не могли проїхати. Я йшла в центр працювати, то взувала резинові чоботі і йшла в них до переїзду, там їх залишала в будці, а сама одягла туфлі. Пройти було неможливо. Ми так жили, але не скаржилися, ми працювали: на роботі треба план. Будучи вже тут заміжня я їздила в Базалію на місяць на жнива, в Климашівку на місяць, а Ружична, Ружичанка, Рідкодуби, це вже я не рахую. Тому що нас завезли і привезли…
На свята ходили всі до бабусі. Бабуся наша – Анна, наш костел ім. Святої Анни, і ось на свято Ганни Геннадій пішов вранці на роботу, а я звідси на Північну вулицю до бабусі, бо в неї нині свято. Усі внуки, дочки, невістки, зяті – хто був вільний усі йшли. Не було телефонів, але ми всі знали, з дому щось приносили… хто яйце, хто хлібину… так і збиралися усі. Садочок був тат, бабуся дасть рядно, ми посідаємо… було нам весело, добре… нас ніхто не вчив як треба робити… нам завжди говорили: «Роби так, щоб після тебе не потрібно було переробляти. Шматочок зроби, але щоб було добре».
Наших людей вивозили в Солобки, в Казахстан, там є українські села, багато… Наш сусід був німець, їх вивезли в Казахстан Дембер Віктор, він працював в колгоспі, через паркан жили. Його вивезли… хіба він винен.. така тоді була політика. Я собі так думаю… коли вже почали ділити … Дивіться як я похоронку отримала: колишня Німецька Польща… то це ж державне було… хто сильніший то той і більше взяв. Так як і тепер…
Я дитина війни, в мене батько загинув, ніякої допомоги в мене немає. В мене глиняна хата, так як застали, трохи відремонтували, додали…зробили собі аби було десь ховатись. Але Слава Богу, я не жалкую ні за чим… Значить така моя доля…такий в мене білет…
Мамина двоюрідна сестра, вона живе на Декабристів, вона розповідала, що для мене він вже прадід, то він був колись тут старостою нашого села. Як ми з нею в костелі зустрічаємось то вона каже:  «Дівчата, ви повинні дорожити, ваш прадід був тут старостою, то був такий з палкою проходить, десь по вулиці… Так, пан Козіна, в тебе не порядок на вулиці: прибери, бо багато сміття… « Розумієте, не потрібно було ні наказів, нічого,  він пройшовся і сказав що де потрібно зробити і все…» її мама і моя бабуся – то були рідні сестри, вона на ціле покоління ближче до старших і більше спілкувалася…
В домі Людовому був клуб, наші вчителі, з нашої дванадцятої школи вирішили зробили виставу. Моя вчителька – Зоя Костянтинівна, вона грала головну роль. А Кметь був якби хлопець, а вона дівчина… І там був такий епізод, де її вбивають… Я цілий вечір плакала, і батько був і мама іменне тримали до тієї пори, поки все закінчилося, мене завели за куліси і показали, що моя вчителька жива. А я додому не піду, мою вчительку забили...
Сцена була там де магазин зараз, така як має бути, на піднесенні. Сходи на три сходинки збоку. Навіть великі шкільні збори там проводилися. Зал і підвищення. Читали  вірші там, різні вечори проводили…
Я дуже любила театр. Навпроти кінотеатру Шевченка, внизу був перший театр Хмельницького. Там партер був, м'які крісла. Я дивилась там: "Вій вітерець", " Не ходи Грицю",  "Наталка Полтавка"… тоді на 12 годину кожної неділі був сеанс, а на вечір для дорослих. Я собі приходжу туди, купую білет і з великим бажанням дивлюся… виплачуся або насміюся… вийшла і пішла додому. Я дуже любила театр, це мені цікаво було. Наші вчителі робили драм-кружки і показували нам і ми цим дуже дорожили, пишалися.
Святкували Пасху ховаючись.
Я була  піонеркою, комсомолкою не була. Коли я лишила школу, в мене був табель, що я закінчила 7 класів. Оцінки і що я переведена в 8 клас. Це був перший набір 8–го класу в цій школі.. я не пішла. Моя подружка підбила мене йти на роботу так ми і пішли вчитися вчити. Ще були неповнолітні. Пішли на станцію, був вагон. В вагоні була швейна майстерня для залізничників. Тоді залізничники отримували шинелі темно сині або чорні. А потім була мода з цих шинелей шити піджаки. Ми залізничникам перешивали…Наш закройщик… відкривався будинок побуту десь в районі, нас також запрошували, але ми сказали що й так находилися, адже пішки по путям щодня на роботу й з роботи. Вагон стояв в районі Філармонії нинішньою, а в низу було три бригади : сукні, жіноча і чоловіча. Ми так працювали. Хто тоді їздив, все пішки… Мене послали в училище там де м'ясокомбінат на Раково, через дорогу трохи далі від госпіталю. Там був рибний цех  і було поруч приміщення біля нього, запах тієї риби досі пам'ятаю, і був зав того училища Москаль. А мене послали туди вчитися, я ж тільки 7 класів закінчила, а дівчата були й після 10… тоді потрібно було розвивати промисловість і будинки побуту по районах. Дівчата, які закінчили 10 класів креслення робили зх. Закритими очима, а в мене не було того креслення, мені важко було. Навіть в неділю йшли до моєї сестри, чи до мами, а я не йшла бо мені треба було на наступний день здати креслення… Інакше я не можу, я ж вчуся, я ж мушу диплом отримати… І я прийшла на роботу і відразу дають мені бригаду, бо немає кому працювати і завідуюча "Анушка иди работать, тебе же нужно набивать руку.." і приходить до мене секретар парторганізації і каже: " Вы должны поступить в комсомол!", мені тоді 24 роки було. Я сказала "Знаєте, що? – Вам що не вистачає взносів до двадцяти п'яти? Я знаю після 25 не поступають в комсомол… Я Вам заплачу взноси за цілий рік і до мене більше не приходьте" мені було легше ходити в костел, за мною не було слідкування, а я собі тихенько що нам потрібно  спекли ,пішла, посвятила в костелі. Але ті хто мав трохи вищу роботу і від них щось залежало, бригадир наприклад, то  їм важко було, їх переслідували.
Під час свят безумовно чекали щоб хтось прийшов на вечерю…  родина.  Ми дома, батько був партійним, ми ховалися. До нас додому приходила комісія, перевіряли, дивилися… В мами було два образи…  так мама купила плакати з квітами, ці образки внизу, а ці квіти зверху… перевіряли, проходили… він на такій роботі був… люди різні. Були є і будуть… Хтось хоче добро сказати, хтось накапати, а хтось ніжку підставити… Всі різні… це життя, кругом так. Тому ми скромно, тихенько,  бо завжди були на ключ закриті. А як вже сюди переїхали, в 56-57 році… я працювала в дві зміни. Першу до четвертої, а друга з четвертої до дванадцяти. Я вночі прийду, свекруха щось нам спече,  мама щось нам спече. А рано безумовно йшли в костел і слухали, мене спасало те що я в ніяку комірку не вступала.
На столі були різні страви… В нас гуси тримали, качки тримали, кури, свині були. Готували як має бути.
Я прийшла з другої зміни, а свекруха гуску підсмажили, зробила холодець, потім вже я навчилася з гуски знімати шию і туди в середину шлунок, печінку, серце, цибулю, моркву…я начиняла, зашивала, це мене так євреєчка навчила : «Аня, зафаршируй шейку, посмотришь какая она вкусная…» і відварювали… капуста…. Але 56 року на весіллі було: капуста тушкована, холодець, пиріжки обов’язково, до них ряжанка. На перепій прийшли люди, а ми з Генадієм з комірчини подаємо все на стіл, а мама носить, не було кому навіть носити… І для кожного пекли «коровайчики», хто прийшов на весілля, в до ма, в печі двісті-триста, в кого яке весілля і для кожного був коровайчик спечений і давали. Тепер торти дають, а тоді все руками самі робили. На свекруху потрібно було йти через всі Гречани з хлібом. І ми йшли з чоловіком.
Поливаний понеділок, це було те що треба. Вдома чоловік вставав і дівчат з кружки обов’язково поливав. Він одружився йому було 26 років, мені – 16. Так він нагулявся і розповідав, що раніше дахи були солом’яні… Прийшов, тичку витягнув, а знали що в цій хаті дівчата сховалися… через дах, а драбина завжди була в кожній хаті….
На Різдво ходили колядувати. До нас приходило дуже багато дівчат…. «Куди зайдемо? – До Дам’яна Йосиповича …» І тоді копійки… 50 копійок., це були гроші в той час… Ходили діти в той час, це було цікаво… На Водохреща (трьох королів) хлопці одягалися Рицарями, царями, чортом, ангелами, євреєм… після армії вже хлопці повернулися і так все злагоджено було… так гарно вони грали, так натурально як артисти. Мазури зберегли свою мову, побут завдячуючи таким традиціям… Йде ангел маленький і запитував чи приймуть їх. Перший заходив з дзвоником. Якщо не приймали ,то вони йшли далі… все було по доброму. Запрошували їх додому, щоб вони прийшли, на них подивитись, це як сценка дуже цікаво було.
На зелені свята, на св. Анни ми спочатку йшли до костела, а потім бігли до бабусі на обід…
Кутю бабуся робила з сім’ям коноплі, вона тоді сіяла. Посіяла вона спеціально для куті, в той час дозволено було. А це сім’я як треш – біленьке, як молочко…смачне… потім вже був мак. Мак також сіяли. І просо сіяли, щоб було чим білити стіни,  щоб була своя щітка. Це вже потім були магазини…
В тьоті Марцисі (Марцеліна), маминої сестри наймолодшої, дядя Коля Лозік, він всю війну пройшов, жодної подряпини не було…так в нього стільки медалей, що тітка за ті медалі ще гроші получала…
Моя мати – Розалія, в нашій родинні дуже багато називали Анна: бабусі, невістки, внуки, правнуки….8 дівчат в родині.… Антон – Янтек, Міколай – Микола, Войтек – Войцех… Діда мого чоловіка вислали в Воркуту, і він там був, десь років п’ятнадцять… На шахті, начальником шахти… він Людвік, ще Юзьо – Йосип (Йосиф), Ясьо – Іван, Марцін – Мартин… В мене дідусь був Сова Мартін Семенович…
Як я прийшла вже в цю родину, то моєї свекрухи рідна сестра вона біля Мацюків, через дорогу… Глазова Марія. То за то вона ходила і молилася, то вона отримала 10 років. Вона глуха, заміж не виходила, була дівчиною і побачили що вона молиться то її забрали. Як я прийшла то вона вже повернулася з тюрми… Німці були набожні, вони хоча були вредні, але серед них були і хороші. Мама розповідала, що коли ще не розбомбили нашу хату, нас було двоє дітей. То нам приставили два німця, ніби квартиранти, один був такий собі, а інший – витягне фотографію, в них завжди в нагрудній кишені були документи, і так цілує, а Володі було 1,5 роки, це десь був початок 44-го, вони вже знали що їх будуть гнати звідси: «в мене такі «кляйне» як в тебе, але я його вже не побачу» і він Володі пайки давав, щоразу наголошував що він вже свого не побачить, нехай хоч ваша дитина не помре з голоду. Це два таких німця були на квартирі, це було ще коли ми на Вокзальній вулиці жили.
Свекруха розповідала, що в них тут була якась німецька комірка, а в кімнаті була скриня і вони на цій скрині все поставили…п’ють…справляли нужду в фікуси в вазони… а дід, мій свекор, його ранили і права рука… кість в нього стирчала, і його списали. А в тій скрині якийсь одяг був… хустка тернова… то він, дід, якось обережно з тієї скрині все повитягав, щоб німці не спалили чи не забрали. А коли німці підняли кришку скрині, там виявилось пусто… кинув тією кришкою, по німецьки вилаялись і все… різні люди між німцями були…
Старий костел під час війни… мама розповідала що при німцях там був зерновий склад. В інших костелах були танці, бібліотеки, магазини… в нас був лише хлібний склад. Німці стояли, дивилися, а носили туди зерно. Був дуже маленький.
Після Борисовича тут були не постійні ксьондзи аж до литовця. Був ще Антоній… Меркіс – литовець.
Борисович похований  татом, його тато раніше помер, то зробили спеціальну нішу в могилі, куди його поклали, а Борисовича,  ксьондза вже поруч поклали згодом. А мого чоловіка рідна сестра, та що була в тюрмі, вона того тата доглядала, ксьондз був «грузний» низький, повноватий. Він в тюрмі був. Хоміцький до нього приїздив. І коли Борисович помер, труна стояла під костелом, то той ксьондз Хоміцький Антоній, коли всі обступили труну не міг підійти, до брав руки палицю і казав : «Зараз буду по плечам бити, дайте підійти до гробу…» Був він серйозний, аде знаючий, багато чого перетерпів.  
Борисович в 1956 році нам дав шлюб, то та бабуся доглядала, за татом ксьондза, бо в нього хвороба була. В той час не можна було лікарів до ксьондза привезти. Дуже боялися. Коли Дем’ян Йосипович дав дідянку для Гурницької, котора працювала в колгоспі… То йому дали таку догану, що ледь з партії не вигнали за те що він дав для священників, вона взяла собі город, а де ж священники будуть жити, каплиця була маленька… Зараз вже розбудували, дякувати Генріху.
То тітка, яка доглядала того батька отримала з його рук книжку. В той час книжок не було. Навіть не знаю як її зберегли.