Килинич (Буяр) Анеля Павлівна

Мала була як нас вислали звідси в Луганську область в Троїцький район. Мій будинок – де жила стара Бендижук, колись це було не нумеровано, а зараз це вул. Стецька (Островського). Та хата ще стоїть… Нас в 36 році вислали, в 37 тата забрали і розстріляли в Луганську… Для нас після смерті Сталіна прийшло повідомлення, що тата реабілітували і повідомили, що 5.02.1937 тата розстріляли в Старобільській тюрмі. Вислали нас цілу сім’ю: батьків і четверо дітей. Перед висилкою батьки тільки побудували хату, то було велике виселення, майже з кожної хати забирали людей і в тюрмах розстрілювали. Їхали ми з станції Гречани в червоних товарних вагонах. Багато сімей запхали в ті вагони і їхали ми 4 доби. Це було 25 грудня, мама часто згадувала цю дату і плакала… Пам’ятаю лише як ми сиділи в тих вантажних вагонах… в Луганскій області нас пересадили на сані з колгоспу, так і забирали нас з вагонів. Хати давали ті в яких в 33-му році повмирали люди від голоду, кожна третя хата була пустою. Ті будиночки старенькі, побудовані ледь не з очерету… Дуже тяжко там люди жили, в Гречанах було не так тяжко… наша сім’я в тій хаті так і жила… В тата був хворий хребет і він не міг тяжко працювати… як пішов на роботу, йому повідомили, що для нього, як ворога народу, буде лише тяжка робота… нас рахували, ворогами народу бо ми поляки… Так було в 36-37 роках… мама пішла працювати в колгосп… так ми і виживали… Троїцький район село Бабичево. В 37 тата вже не було… Старші сестри, 20 і 22 року народження, а брат 25-го року вони пішли навчатися в Куп’янськ в медичний… на початок війни вони вже закінчили училище, і їх забрали на війну. В Проскурів німці відразу ввійшли, через пару місяців від початку війни, а там де ми були вони потрапили через рік. Німці дійшли до Курської дуги, там вони зимували, вже весною брата забрали в Німеччину. Німці в тій стороні були лише 7 місяців. «Наші» погнали їх назад. Німці пішли, все зруйноване… мене забрали в ФЗО (Фабрично-заводское обучение) в місті Рубіжному. Там був хімічний завод розбитий, ми його відновлювали, працювали там з старими людьми, які не пішли воювати. Ми рік того ФЗО там працювали… по закінченню війни нас направили працювати в Луганськ: відновлювати місто. Мама моя залишилася в селі в тій хатині, що нам дали. Сестри так і були в армії… Всі працювали у війну і після неї. В 1946 році, я вже в Луганську на будівництві працювала штукатуром, муляром, а хлопці – теслями, риштування підіймали, таких готували в ФЗО… на носилках то все носили… в 46 році, після року роботи в Луганську, ми були військовозобов’язані, ми не пали права… Але був наказ: Хто бажає вчитися, нехай подає заяви на вступ до закладу… Я також пішла в медичний, але екзамен не здала, бо таке в нас було навчання під час війни… були семирічки… а в фізкультурний технікум я поступила, але сьомий клас я ж не закінчила, бо навчались тоді на брошурках… такі в нас були заняття… Українську, російську, диктанти, математику я добре знала, а фізика і хімія були для нас складними. З тих двох предметів я отримала «1», мені не дали стипендію. В 46 та 47 була засуха, мама з села мені не могла нічим допомогти, ще й до того я не мала ще паспорту, бо тільки пішла навчатися… Написала мама листа, що колгосп не дає трудодні, родина в нас в Гречанах, вже можна їхати, їдь до тітки, тітка дасть чи картоплю чи ще щось і на роботу тебе влаштує, то заробиш хоч якісь гроші… А як захочеш то будеш навчатись далі…. Так я повернулась в Гречани до татової тітки. Прізвище в неї було Шаповал. Жили вони на Вокзальній, в вузенькому провулку, там поруч зараз Зюзаня живе.
Роботу тяжко було знайти. Паспорту немає, я ж втікла… Лише тимчасова посвідка приписана до закладу де я працювала в Луганську… Метрична картка то в мене з Проскурова була, то завдячуючи родині якимось шляхами все ж таки добилися мені паспорту. І я влаштувалась на роботу в Гречанах на станцію. Там пропрацювала 44 роки на залізниці. Спочатку прибиральницею, тяжко було, потім слюсарем на вагонній дільниці працювала 17 років, і згодом пішла стрілочником по переводу в Малиничах, в кінці вже на роз’їзді в Шаровечці працювала черговою.
Коли я працювала, одружилась. Чоловік працював кочегаром, згодом помічником. І нам дали однокімнатну квартиру, 11 м. кв. Чоловік поїхав і забрав маму мою з Луганська сюди. Мама взяла ділянку під забудову, маму ще пам’ятали як вона тут в колгоспі працювала, і ми побудували тут будинок. В стару хату нас не пустили, хоча там була вільна половина. Мама дуже просила… Управдом говорив що немає права…
Після війни старі люди між собою і досі польською говорять, а в сім’ях вже більше української мови звучить, адже багато одружились на православних…А до війни то лише польською спілкувались. Брат мій ще ходив в польську школу, перший клас закінчив, а сестри: старша – 7 класів закінчила польською і поїхала в Київ в польський технікум навчатись на вчительку. Восени вона поїхала, і її повернули, так як нас мали вислати їй не дали змоги поступити. Інша сестра закінчила шість класів польською, сьомий вже українською перед вступом в технікум.
Мама ходила, старші люди зазвичай ходили до костелу. Тут була маленька капличка. А в Луганську костелів не було, а церкви радянська влада всі зруйнувала… Мама святкувала лише ті свята, які є в даті. А всі інші свята відзначали там православні. Хоча ніхто нікуди не ходив. В тій церкві що була тим була комора… Коли повернулись то постійних ксьондзів тут не було, вони приїздили на свята лише. Як пізніше все наладилось, то вже ходили регулярно. Як працювали позмінно, то неділю пропускала, а так ходили…
В районі де ми жили в одному селі і в одному колгоспі працювали чотири сім’ї висланих з Гречан. Бігус, мамин брат також був висланий.

В колгоспі, сільрада там був голова і вже вступали всі в партію. Між собою баби говорили що один іншого видав, викликають в НКВС: «Скажи, хто ворог народу, і що він зробив, то ми його арештуємо, а ти будеш добрий…» Кожного третього забрали. З району приїздили працівники НКВС, серед ночі забирали, в машини грузили і везли кудись… Може і хтось хотів таке сказати, але по суті забирали саме поляків… По Гречанах не чутно було щоб українців забирали, і там де ми жили, українців не забирали.
Євреїв багато було в місті, аж допоки в Ізраїль не дали можливість виїхати. В нас лише магазин Іцек тримав.
Як ми жили в Луганську, то їли як вродить картопля, буряк і гарбуз і трішки пшениці, яку давали на трудодні. Пшеницю ми товкли в ступі, її давали дуже мало, все Сталін на розвиток держави відправляв… макуху смоктали, в нас тут буряки, а там – соняшники і зернята як здавали, нам давали олію і макуху. Макуха добра була… такі були харчі до війни. А під час війни і того не було. Все було зруйноване, а поля не орані. Усі були на фронті… Що на городі виросте те й їли. А в Гречанах трішки краще було жити.
Дім Полозова ще стоїть по вул. Островського (Стецька), то був його маєток. А садочок то був інший будинок. Сам Полозов виїхав під час революції. Одна жіночка мені розповідала що Полозов – зять Нахімова, тут також був його маєток…
На свята готували хто що мав. На Пасху – паска, млинці і яєчка. Хто міг вигодувати свиню, то була якась ковбаса, але не всі це могли собі дозволити… Тут біля нас жив дідусь Карван, без рук і без однієї ноги… то він отримав пайок від держави: трішки цукру, гроші… то тоді сміялися, бо в нас була паска: білий буряк приготований, юшка солодка, і на ній пекли паску і млинці, а він готував паску та млинці з цукру, бо отримував пайок. Але кожен старався як міг, щоб і яєчко було і паска, в кого гірша, в кого краща,. Хто порося не вигодував, то діставали теж м’ясо: хто купував, хто позичав, а хто вимінював… На Різдво була першочергово кутя, капуста тушкована, драглі… хто мав горілку ті пили. Робили з білого буряку квас, заправляли його дріжджами, і воно грало. Виходив напій. А якщо довго грало, то навіть п’яним можна було стати… Горілку вже пізніше гнали, як з’явились апарати…
На столі стелили сіно. На сіні – обрусок. На обрусок ставили страви: кутю, вареники з капустою і сливками, млинці, капусту тушковану, а м’ясо як хто мав… Горіхи кидали в сіно та солому під стіл, діти там їх шукали та бавилися.
Танці не ходила, бо не вміла танцювати, на кіно в клуб ходила…
В мазурів між собою все добре було. Набагато краще було ніж зараз спілкуються. Скажу так: нещодавно йде дощ з градом, моя дочка повертається з зупинки. Всі паркани високі, хвіртки на замку – ніхто не зайде, а раніше було – дощ йде чи так йдеш, то тебе закличуть до хати, чи сам зайдеш, до дощ йде… так було колись… а зараз спробуйте… хвіртки усі закриті і не дуже хочуть щоб хтось прийшов до хати… люди не бачили біди, не знали горя, вони нічого не бачили. Для них це сьогодні біда: в кожного газ, вода в будинку, автомобіль, сусіди між собою друг друга не знають…. В нас такого не було. Ми пережили холод, голод, висилку і розстріли, але ми спілкувались. Ділилися шматочком хліба… Ні сірників, ні солі не мали…запалити вогонь то йшли брали жар і роздували потім.
Наше село лише сім місяців було окуповане. Воно було «забите», були лише староста та поліцай з свого села, а з району приїздив на фаєтоні німець по справам. А німців в селі не було, бо було в стороні від лінії фронту. Після війни, як німці вже відійшли, поліцая партизани в лютому місяці вивезли з хати в спідній білизні та розстріляли і кинули в яр. А старосту ніби забрали в тюрму…
Цвинтар був в районі ділянки 22 будинку по вул. Качинського. Тут ховали новонароджених нехрещених дітей. Ми будували будинок в 56 році… то сусідка пам'ятає що на місці городу ще стояв пам'ятник Божій Матері.