Собко (Гурніцька) Станіслава Йосипівна

В школу ходила в №12, спочатку в Дім Людовий, потім в «юннати». Навчання було українською мовою. Моя мама вчилася в польській школі і закінчила два класи, була ланковою, а тато бригадиром, але паю нам так і не дали…
В домі спілкувалися тільки польською: своєю мовою. Українською почали говорити коли вже в школу пішли, в побуті спілкувалися лише польською. Пригадую як мене обрали піонери ланковою, то змушували носити краватку. То в школі її закладу, а як йду додому – скидаю. Вчителька, Ганна Іванівна побачила і запитала що це я роблю, так я відповіла що переживаю щоб не замастити. А моя подружка Філя Коржєйова не купувала краватку і говорила: «Я не хочу тих краваток, ось поїде мій брат в Київ і купить мені гарну краватку…» так вона не хотіла її одягати. Комсомолкою я вже не була.
В клубі була сцена, там виступали, я там також співала. І грала гармошка. В школі я закінчила 7 класів у 1953 році. Щоб йти у восьмий необхідно було платити. Грошей не було. Восени мене зустріла вчителька і поцікавилась чому я не ходжу на навчання. Я відповіла, що не маю чим плати, вона ж мені пояснила, що платити не потрібно, бо в мене батько на війні загинув… але вчитися я вже не хотіла.

Війна
Під час війни пам’ятаю як в місті були німці. І також поляків пам’ятаю, вони як чистили в нас чоботі та співали «Jeszcze Polska nie zginęła, i zginąć nie musi, jeszcze Rusin dla Polaka buty czyścić musi». Там де була стара хата, там і досі є погріб, то як тікали люди від війни то бабуся ховала їх в погребі і їсти їм носили. Німці були там де хата моєї племінниці, тут кухню ставили і варили їм їсти. В крайній хаті, також вони сиділи…

Забрали в нас все ще при радянській владі. Брат мій народився в 32 році, і сховали кілограм крупи в колиску під дитину. То знайшли і біля дому Людового зібрали людей і кричали: «Ось! Під «сцяки» положила крупи»… ходили з шпицями і все шукали… все у нас забрали : і вівці, і коні, млин був в батька, де зараз заправка напроти костелу.

В моєї бабці, Капустяк, було 12 дітей. Всі підлітки померли. Дядько мій 33-ро ку помер молодий, тітка, через одну хату, вона в 56 років померла, а мама прожила 91 рік і три місяці, сама молодша була. В батька також родина була велика, одного вивезли в Казахстан, інший в Польщі, тітка тут була, батько тут, тітка – Данильченко, Броніслави мама. Мабуть семеро в батька було рідних. А в мене були старший брат 32 року народження та й сестра 27-го.

Свята відзначали приховано.
Не давали святкувати. На Різдво готували кутю, млинці на воді, солі і борошні, мама любила тоненькі, а я товсті. Вареники з капустою з олією, чорносливом… Сіно клали на стіл, накривали скатертиною, а під сіно кладемо і до цих пір сіль, часник та шматочок хліба… Навіть буває що без скатертини й на сіно ставили страви… Після вечері дітям кидали горіхи і цукерки щоб вони збирали при цьому мусили імітувати звуки тварин, які водяться в господарстві. Сніп приносили, робили дідух з пшениці, жита і там також клали цукерки. Раніше було цікавіше. Колядувати також ходили: турки, ангел, єврей, рицарі… Коли було що збиралися бо двоє-четверо і йдемо колядувати. Пам’ятаю, як баба Кукурзка дасть п’ять копійок, або горішка якогось: хата в хату. Дехто дасть більше, дехто менше… А хлопці королями ходили. На Пасху обов’язково випікали паску, фарбували яйця, якусь ковбаску домашню, свою… Свиню тримали, її били і з того м’яса всяке робили.
На весіллях раніше пили квас.

Костел
Бабця моя вчила людей до сповіді, усі хто з 18 року народження – усіх готувала вона. Вона жила на вул. Транспортній, а дівчиною була в Галянтів, це де зараз двоповерхові будинки, вона сама Галянт, а пішла за дідуся Капустяка.
Мене хрестили при «німцях» в костелі, в нашій каплиці, запам’ятала, бо сіль тоді на язик клали. Як зайти до костелу то стояла статуетка св. Йосипа, зараз його немає.
Я до костелу ходила з дітьми. І одного чоловіка поставили пильнувати хто ходить в костел. Раз я схожу з старих хорів, цілую хрест, а він мене за руку і запитав чиї діти, я сказала, що мої. Він весь час там чергував. Павел Казміцький, органіст, говорив що він зла нікому не зробив. Він цікавився в Павла хто в нього в хорі співає. А йому відповідав, що співають усі: хто приходить той і співає. Він шкоди не зробив нікому, це був наглядач від влади. А з школи також чергували, дивились щоб не було нікого. І одного разу підійшли до моєї Іри, і сказали, що повідомлять в школі що ходить в костел, на що я відповіла – нехай говорять, я сама і піду викладачам поясню, що краще щоб дитина ходила в костел зі мною чим десь в пивній сиділа… Довго сторожували щоб не ходили до костелу. А потім ці, що сторожували, в перших рядах до костелу навернулися.
Як приїхав ксьондз Борисович, перша сповідь в нас була, був такий Хоміцький, він потім в Мурафі був. Хоміцький витребував, щоб після того як Борисовіча випустили з в’язниці щоб його дали нам. Тоді дали дозвіл мати службу з опівночі. Як тільки Борисович зайшов до костелу, йому вже дозволили правити, він промовив: «Greczana spragnela deszczu. Jezus dal wam deszcz…» і дощ тоді пішов. Спершу він хрестив хлопців, кілька раз перед костелом, прибудови ще не було, а потім дівчат. І на першому гробі він впав… зморився.. і так спав до рання. Так багато було людей до хрещення.
А як був Віценти, то нам заборонили… люди ходили на площу, там Ленін стояв, молилися… міліція забирала в приміщення філармонії. Мамі там вичитували «моралі».
Коли помер Борисович, то з парафії в Маниківцях забрали нам ксьондза Яна Ольшанського. То люди покинули роботи, буряки і прийшли на площу щоб віддали їм ксьондза. Згодом дали ксьондза з Городка. Городоцькі прийшли, а ксьондз вже на мшу був одягнений, то вони його роздягнули і забрали з собою, бо в нас велика парафія, і нам дадуть нового, а в них мала… Забрали навіть не дали службу відправити.
Після Борисовича тут був Юзеф Бодревічус був, також приїздив з Полонного ксьондз… літаком прилітав. Згодом дали Дажицького з Чорного острова, і пізніше дали Вітка Віценту, зараз він в Новоград Волинському. Вітко побудував дуже велику дзвіницю з заліза, там де катехетичний будинок… і його змусили розібрати. А потім Вітка зняли, і ходили знову люди на площу. Після вітка його тато і Бєляк з Шаровечки їздили в Вільнюс за ним… Мар’ян в нас вже 23 роки, Тадеуш 22 роки, Генріх пізніше прийшов.
Хоміцького в Мурафу забрали і там грав дуже Геня, в нього Ядзя жінка і друг Павел Казмірський жив в білорусії і його рекомендували його сюди. Він приїхав, сидів спершу на квартирі, в Євки, потім в Галаза, а згодом на садибах, а потім в тому будиночку що побудувала парафія для ксьондза на польовій: І Борисович там жив, і батько його, і Захристин Станіслав і органіста тоді взяли туди… Як дали нам органіста, то сказали хто погоджується йти співати, то моя мама погодилась, вона ще співала в тому костелі що зруйнували. Він кожного пробував голос … z tej biednej ziemі – це тяжка пісня: хто як потягне. В кого сопрано, в кого тенор, в кого бас, а в мене альт. Борисович завжди казав, що мій голос вирізняється з поміж інших. Павел часом навіть казав щоб я тихіше співала. 6 травня 1966 року помер ксьондз Борисович. Я в хорі при ньому ще співала до 1973 року. Ожеховська Геля, Квятковська, Мільця зі станції також співали в хорі.
Для нас перший шлюб з чоловіком давав Борисович, другий, через 25 років - єпископ Ольшанский, а в 50 – Тадеуш.
Другу половину костелу почав добудовувати ксьондз Вітко, він був добрим будівельником.

В ровах ми навіть купались. Були глибокі, біля них росли верби, тритони навіть ловили.
В мене після школи всі пальці були попечені… на "перегари" ходили, щоб на туфлі заробити. Паровози чистили, і тим чим палили скидали, так ми його ще гарячим збирали. Носили продавати. Як зараз пам'ятаю за 61 карбованець купила собі туфлі… І снопи подавала, і на буряки ходила, і до машин ходила до мами. Мама сама була… мусили допомагати… сніп більший чим я, і я подавала.