Михалець (Бочуляк) Ганна Михайлівна

Тата забрали, в 1937 році. Той нещасний Сталін… позабирали всіх людей, майже всі Гречани… всіх чоловік і жінок трохи. Мало наших тоді залишилося… Хата в хату забирали людей. Полянську забрали, як і маму на "путівку" вислали, так вона там і пропала… Ми 38 кілометрів пішки йшли, дуже ноги попухли в нас тоді. З Карлівки в Березову Карловського району Полтавської області , там бабуся жила. Де нас мама залишить, нас троє? Троє дітей, троє нас, мені було 7-8 років, а для Янтка було 11 років, а для Каролі – 5 років. І ми всі троє так йшли до бабусі. Для мами перекреслили чорним паспорт. І сказали щоб за 8 днів тут не було… Висилка була…путівка… Просили ще ми щоб нам на квиток дали… - "Ага, вас багато є таких, щоб вам давати ще на квиток…" Складно було сісти в потяг, дуже багато людей було на станції.
Віхтуся з Владзьом, він ще малий був, то Євка вийшла на село трошки, то забрали, то Віхтуся на колінах в начальника випросила і виплакали маму. Євка тоді також виїхала, не давали нам тут бути.
Бабуся, мамина мама залишилася в хаті. Прийшла Віхтуся Пердунова, її називали, Козінова з сільради і сказала "Тітко, візьміть доплатіть трохи, що Ваша донька не доплатила податку і до вас ніхто не буде мати діла, будете собі жити тут і не вигонять вас…" Мама хотіла сама виїхати, залишити нас, а бабуся сказала, що як її вигонять то вона прийде до Рузі на ганку хоч сяде, а дітей де вона подіне, не варто залишати дітей… а тоді в тата були всі знайомі з сільради. Всі любили тата, був дуже до всього здатний і до забави і до роботи, такого ні в кого тата не було як в нас. Всі його любили, бо всім допомагав в сільраді. Начальство було до нього добре. Прийшов якийсь начальник і сказав: "Бабуся, заберіть від мами, від дочки, дітей та й сидіть з ними туту. Є закон, що можуть Вашу дочку вернути." І бабуся тоді сіла на потяг, до цього ніколи вона не їздила, люди не грамотні тоді були.. але якось добралась. Бабуся забрала нас, але в Києві заблукала, то міліція допомагала… було всякого. Каролі тоді 5 років було, то цілий день вони блукали… Бабуся забрала нас, привезла. Ми пішли до школи з Янтком, йому було вже 11 мені – 8 . "Я напишу за Вашу дочку, щоб Ви сиділи з дітьми, і дочка ваша повернеться, їдьте заберіть дітей". Правда… Бабуся як приїхала, то сказала, що спочатку вона забере з собою онуків, а потім буде вимагати щоб повернули маму… Мама дуже плакала, а тамта бабуся, свекруха, каже а бабуся говорила: "Тихо, не плач, може Юзьо тебе візьме, то з ним будеш жити", мама відповідала "Ваш Юзьо не замінить мого Міхала, бо в мене троє дітей, і Міхала я дуже любила, а Юзя люблю, але так…" Юзьо Стасюню тут взяв. До нас він потрапив після німців в війну, то мама його ще виходила тут.
Було тут… Боже, Боже…
Ходили до каплички. А тут був костел, то люди складалися і побудували його, тут де школа. Три роки не могли його зруйнували, валили… валили… такі були міцні стіни, що підвода могла по ним їхати… такі грубі були… Дуже гарний був, я ходила ще до того костелу, так на підвищенні він був… кості пам'ятаю… мабуть там цвинтар був за костелом. Три роки вони його взривали… Також знаходили там гроші, "п'ятірки", навіть Рикановська Ганя і та знайшла…
А тата забрали і Стрийових, зятів, всіх підряд забирали. В нас пішов тато, Шимек, тата брат і дідусь, батька тато, забрали, навіть з вислання забирали. Вони сиділи там де зараз завод. Маминого брата Мартина не забрали бо ще молодий був, але вислали…
Тато – Бочуляк Михайло Йосипович, мама – Щепанюк Вероніка Войцехівна. Мама померла в 90 років і 2 місяці…
Мазурів виганяли звідси і підселяли сюди чужих людей в ті хати. Так було. Одних висилали в Казахстан… Наша тітка Кароля Лозова вислана в Казахстан. Кудряшових хату також вислали, а він рік ховався, Долько, щоб його не забрали, по скиртах ховався, всюди… Зосю і Каролю вислали також, ми називали їх Партеєнови, а вони Окинські…
І голод пережила… все пережила… багато людей повмирало… я за всіх молюсь…
Ходила в школу в Дом Людовий, ще польською навчали. Навчилася додавати… і нас вислали…Там вже я ходила в українську школу, 4 кілометри від тієї Березови… там зо тридцять хат було… таке поселення було в степу.
Я вже закінчувала буквар в першому класі... там на кінці було написано за Галюі пісня була про Сталіна "Починаємо день, кращих ми не знаємо, в Україні це…" І він узяв на руки Галю і згадав про всіх дітей, а моя мама казала: "Що і про тебе згадав?..."
На свята закривали тичками вікна. Так святкували Вігілію, щоб ніхто не бачив що світло є. Відзначали. Страви були, які Бог послав. Як був голод 33-го, то мама морквину для Каролі вирвала на городі, якось там виросла, пошкрябали і дали їй, бо я вже моркву їла… город був там де зараз зупинка, там наш рів був… Все змінилося…
На весілля співали пісні. Пізніше вже не боялися, то співали різні.
Мама ходила на етап, ешелон, цілий состав хлопців вивозили в Кам'янець. Мама на третій день поїхала. Бо “Крулевна” вперед поїхала за тим потягом. Вагони вантажні були. Янтек, мій брат, з мамою пішли проводжати… з тюрми ще бачили як вели тата і всіх. Янтек помаленьку, там багато міліції було, проліз до вагона і з татом попрощався, міліціонер його схопив… мама переживала що вже пропав син, але він вивів на станції на площу та відпустив його… А згодом вони поїхали, вони думали, що тюрма в центрі міста Кам'янця, а вона виявилася в полі була. Мама не знала. Вона з Каролею, батька сестрою, поїхали з надією побачити ще батька… А Крулевна збрехала, ще що передачу передала, потім вже призналася, як вони повернулися, що вона не бачила і нічого не знала. Батька сестра тоді взагалі немовля, яке ще годувала грудьми залишила і поїхала, то її так рознесло, мама розповідала, що на станції тоді не можна було ночувати, бо відразу піймають. Цілу ніч ходили, зимно було, щоб залишитись на другий день, а тоді приїхали, виплакалися, нічого не бачили, нічого не передали.
Згодом мама за декілька років пішла до костелу, з Ежем, бо він знайомий був з ксьондзами, бо баба Єва була знайома з усіма ксьондзами, всім взуття кірзове підбирала, ксьондзи ходили вночі молитися до каплиці…. Поїхали до того ксьондза Юзько, Свак і мама. Юзька і Свака прийняв, а маму відділив бо жінка… сказав тут є горбатенька жінка, вона нещодавно отримала квартиру, бо хату знесли. То вона цілу ніч з мамою говорила, бо мама не могла спати. Вона розповідала як її мама з татом втекли через річку до Бесарабії, а її не зловили, вона бачила то все, підглядала, там на полю збоку десь там на площі цілий день ті хто кого забрали, батьки наші, копали яму цілий день, вона підглядала, бо її брата також забрали в тюрму.
Мазурек, що Броня була, тая каліка, він був сищик. Він видавав людей. Через дорогу від Стасі Матеушової… Знайшли список, що то він… Куречка також видавав людей, то його також потім забрали і відпустили, не забили його… Вдень копали яму, а вночі забивали і в ту яму… і засипали… а згодом на тому місці будинок поставили, одноповерховий для людей, на тій площі…
Та горбатенька для мами цілу ніч розповідала, як вона підглядали. Потім прийшло, що ми можемо щось вимагати компенсації за батька. І я пішла вимагати… Здала документи, що тата визнали ворогом народу. Спочатку брехали що тато на нирки був хворий і помер. Дали таке з Києва… А потім виявилось що в Кам'янці забитий… Як пішла з тими документами, то сіла біля того начальника і він сказав що вашого тата і тих всіх поховали в такому то місці… позабивали їх. в документах написано чого їх забили "Ворог народу"… до костелу він ходив, молився – ось і все. Начальник мені сказав, що на тому місці буде побудований гарний пам'ятник, де їх поховали… На що я відповіла, що там немає де ставити пам'ятник. Там вже будинок побудований на тих могилах, хіба що на ньому поставите… Він подивився на мене, але нічого не сказав. Я пішла так нічого і не добилася…
Пам'ятаю як в каплиці пшеницю зберігали. Там ще матір Божа була побита, дивно було, що пшеницю там зберігали, а матір Божу не зачепили, зберегли її. Тато бляху купував на ту каплицю. Тато і мама ходили до костелу. І його попросили щоб він допоміг там щось. І раз бляху купував, а йому ще дали багато відер. Тато тоді говорив, щоб купував тут відра, бо багато їх дали…
Пам'ятаю, як ховали ксьондза тата, тут в нас, біля капиці. Ксьондз ходить навколо гробу, а ми стоїмо, молимося… співали, співали, вже втомилися… треба відпочити. А ксьондз підійшов і каже щоб ми ще співали, а що співати?, - "Аньол панські співайте…" – сказав нам… тільки ж відспівали сказали йому…
Які ми голодні були… тато "мучку" десь з борошна діставав, в кишені крав… мама нам готувала, так ми жили… Тато комусь щось відремонтує, то щось заробить… В нас була тітка, Ріхта, найстарша, вони виїхали, бо їм не давали тут жити, виїхали в Канаду. То нам присилали щось, то мама ходила хліба білого отримували декілька разів. Ми пережили, а люди вмирали, вони не мали з чого жити… Мама краще пам'ятала то все, вона в більше розповіла, якби жила…
Кароля, ще була в колисці, в 33-му. То прийшли навіть з чашок і баків все повиливали і все забрали начисто. То мама в'язочку(маленький мішечок, пакунок – прим.) пшона сховала під цицьку, як Каролю годувала… А так все забрали. Шпицями ходили шукали, тикали в землю, де сховаєш то вони знайдуть. Всюди шукали.
Після війни також важко було, але якось пережили.
Мама розповідала, що як будували Дом Людовий, то люди по п'ять карбованців здавали, а п'ять карбованців – то майже корова. Школу там зробили. А там де 12 школа – там Полозов будував. Мама там жила коло Полозова. Ходили до нього гратися. "Кіся тай Кіся", - завжди говорили. А Кіся – це була єврейка, яка дивилася за дітьми, дуже з ними гралася… Полозов то був лікар добрий, забрали його десь… Все лікував. Прийшли до нього, Янтек, мій брат кукурудзу в вухо засунув і плаче, бо вона вже там проростала. Привели його до Полозова, той подивився, і сказав, що він зерно засунув, а воно росте й мучить його. Усіх лічив, а вони були сусідами з мамою.
Євреї також тут жили. Добрі були. Навіть, як нам було важко, то мама молоко єврейці носила, - "Я винагороджу Вас, за стакан сметани і молоко", - то ми хліб мали, шматки хліба нам давала… Для євреїв мішками хліб носили додому, а нам ні, не було в магазинах хліба… Українців тоді тут не пам'ятаю, самі гречанські тут жили. Називали Гречана… а за рікою називали міщани. То Гречани, а то міщани. Завжди міщани з хлопцями бились чомусь… Якось не ладили …