Мельничук (Бендижук) Ольга Петрівна

Dom Ludowy. Там моя мама навчалася до 4 класу на польській мові, а 5-й клас перевели на українську мову. Мама з 23-го (1923 р. - прим.), нехай вони (діти-прим.) пішли в сім років, в 30-му році, а тоді вже 5-й клас переводили все на українську. І як мама говорить: « українською необхідно було написати твір чи диктант, а вона все написала на польській, і їй сказали, що це неправильно і завели в учительську, посадили, а там, мама згадує, стояв мішок з цукром відкритий, сміється, і вона сіла й почала їсти той цукор, і тут відкриваються двері учительської і мама відразу говорить: «такий добрий цукор, вдома такого доброго немає»… 

Дом Людовий будувала громада, село (Гречани) збиралося. Поставила громада для школи. В тій школі був першим вчителем Козіна, з Островського…

Панський двір, та територія де Йоля жила (початок вулиці Вишневої – прим.) Декабристів, Островського – весь горбок, то був панський двор, там був пан… були двори, На Островского 9, 11 там був дім мурований, помагали в тому дворі. Називалося то обістя «пана», но пан був далеко, а тут був його син… Полозов. Там де мій брат було подвір’я, но хати були всякі і хати були непогані і це все і стайня, були там де юнати (ХОЕНЦУМ – прим.) зараз, постійно мінялося.

Мій тато жив на Островського, а самі вони з Волиці, мого батька мама з того села, це було до війни, вони прийшли, бо тих людей повеселяли, хто жив богаче, в полтавську область, десь в Магадан, тут залишилися хати, то якби моя бабушка звідти десь перебралася, це ще перед війною дали їм ті панські землі, ділили участки, і дід вже строївся, переселенци вони були. На Островського, в районі 11 були столова, там столи стояли, а згодом «яслі». Перед садочком то все було хазяйство пана. Єдінственне що я помню. Декабрістів, Островського – то всьо був панський двір, територія пана, була… той Полозов, но він був дуже врач, людей лічив, всіх дітей бесплатно, кого міг спасав і знав він, і приймав всіх. Там багато було помощніків і робітників, а потім вже як началось то всьо (революція 1917 року – прим.) то розбирав ту землю кожен, як міг.

РОДІНА-НЕ-РОДІНА. На Транспортній як ми жили, це така велика історія що не можу її розказати. Родіна-не-родіна. Привезли пана, а в нього були «підпанки», бо при панові, тут де була колгоспна контора (вул. Вокзальна – прим.) це вся територія була Пантелеїв, там де совхозна контора йде перша хата, до моста, – давали дітям.

Кажда хата то наші, там була Пантелей одного брата, там син построївся це був Юзьо, друга хата, казали Скибнецька Мариня була вже від другого брата, там було в одній хаті п’ять братів і була одна сестра, а в того було два брати і якби дві чи три сестри, одна хата осталася… він десь робив на железній дорозі той дали участок щоб там третя була хата, дальше йде четверта хата – п’ять з наших тих Скибнєцких, получається, це і там де построєна Нева і Термоласт – це всьо було поле від пана, яке викупляли. Пан знав що буде якась революція. Каждий старався для сина землю викупити, заробив для того сина – купив дольку. І тут на цій території наш дєдушка устроївся, а наша бабушка була з Заріччя, а дід був поляк. В мого дєдушки (Пантелей Антон – прим.) було 5 братів і одна сестра: Адмек, Міхаїл, Іван, сестра була найменша, народилася горбатенька і говорили люди: «нєдоробіл», коли насміхалися, потім вона вийшла заміж десь в Антоніни, я її не пам’ятаю, бо скоро вона померла.
Дід Пантелей Антон мав долю, бо тут дали землю в Гречанах, на Транспортній, тут вони построїлися, а як поділили вулицю, бо було мало хат, то вийшло тут хата, тут город – через вулицю. Так зробили вул. Траспортну. І ти з свого участка давав частину на вулицю. Була така територія. Я така ще була мала, де нєфтебаза були поля Пантелеєвих, вони купляли ту землю, це діда Антона батько ще володів нею. Приїхав пан і дав. Але вони всьо купляли, як родився син – то збирали на купівлю йому землі. І мусили вони викупляти. А як чули ті хто був заграніцою, що буде кінець – вони бігом продавали. Перед револіцією. На початку 20-х століття. Багато ще є таких людей, які були при панові, вони забрали, казали колись Ковальова вулиця, вони мали пасіку, поля, маєток це як до Малашівець їхати. Наша сторона була на цю сторону. Моя бабушка була дуже налякана, всі документи поунічтожала , того що репресіровали сина в 37-му році і вона дуже всього боялася… всьо що було унічтожила. Всіх виселяли. Бабушку не виселили, бо дедушка був слабий, мали якусь там конячку, єдінственне що їх заїдало, що була хата «під бляхою» і одна єдінственна ще була хата на Городній, 8, що вона була мурована, а в нас така була…

Де Термопласт стоїть там були наші городи, роду Пантелєєвих, до революції, до війни все забрали, люди повідказувались, щоб не репресірували і віддали всі поля в колгосп. Всі мали йти в колгосп це були 33-34-35 года, десь 37-38, ще моя мама була мала, дєдушка слабий був, а бабушка стара, а мама моя дєвочка була молода. Бабушка Оля (сестра бабці, - прим.) вже була вродє замужем, вже жила в селі. Була в них дочка Рузя, померла в 1912 году, в шестом родилася, а тоді був той Міша, в 12-му році, а потім в 18 році баба Оля як була, а мама моя вже 23 року. Бабушкі було 40 років як моя мама родилася. А тут вже получається війна і всіх в 37-му році забрали, то бабушка так боялася, все віддали, і коняку, а робити в колгоспі не було кому, получається вже старі, слабі, і всьо, а мама яка тоже не мала як робити, бо було 15 років, а в 16 дуже хтіла вчитися, але раді тої землі пішла в колгосп, що ніби дали вижити. Дай щоб сьогодні мама жила, щоб ми хоть щось… мама дещо ще розказувала, і бабуся а я що то все помню… вони і так дуже боялися то розказувати.

Бабушка Аня з Заріччя. Там було … Заріччя зовсім було інакшим, в них було їх восьмеро: 4 хлопці і 4 дєвочки. Бабушка з 1883 року, ще був брат, самий старший, 81 року, там ще пішли діти й діти й діти, в общем чотири тих і чотири тих, то бабушка вийшла … як… прийшов як в нас казали Янтек, ніби дєдушка. Хто там кого водив сватати... Дід каже, Площинський: «Ну то бєжте, як возьмєте», то за бабушки вийшло ще 2 сестри заміж, бабушка Парася та бабушка Настя, то Зембіцький, вона була депутатом Валя; Залізнична (вулиця – прим.) чотири, там внизу Зембіцька Валентниа, тоя якби їхня внучка–правнучка, і баба Парася вийшла за Ігната, як брали так і йшли. То вони перехрещувалися на поляків, католиків. А моя бабушка, вона сказала – нє, я своєї віри. Вона була православна до кінця. Вона всі празніки празнувала, до костела ходила до смерті, дедушка в 47 році помер, бабушка в 75, і навіть як було, що бабушка вмерла, до сповіді вона тільки до церкви ходила. Сюди коло базару (кругла церква, собор Різдва Богородиці - прим.) і ходила до костьолу усі празніки, ми празнували і ті празніки і ті празніки. Ми довольні, діти були, бо в нас два празника, дві неділі празніки, печенько всяке стоїть, щось печене… всьо празнували. Навєрно такої бабушки як в нас ні в кого нема. Люди різні є, але вона до того добра була. Але вже як бабушка мала вмирати то сказала, що хоче щоб до костела її взяли, ну то й добре… а сповідатися в церкві, привезли батюшку, посповідав і всьо, а я йду вже до костьола, кажу так і так, нашій бабушкі вже 92 роки було, православна но вона хоче щоб до костела взяли, бо був дедушка поляк, ксендз сказав, що єслі вона доживе до місяця, те що він сповідав, а як більше то він прийде, чоло помаже тою олійкою і так бабушка вмерла…

СЛУЖИЛИ ТИМ ЖИДАМ, АЛЕ БУЛИ ВОНИ ДУЖЕ ДОБРІ. Ті рускі де вони взялися, я не знаю, - то воєнниє, армія і всьо їх присилали, наїжали вони сюда. В нас не було багато євреїв, дуже багато їх було в Чорному острові, Грузевиці. Тут євреї всі в місті були в нас (центральна частина нинішнього Хмельницького – прим.) а тут в нас були аж чотири жиди, було на Декабристів, 25, жили Іцеки, не було в нас багато. Но город був весь в жидах і всі ми служили тим жидам, але були вони дуже добрі. Я сама така маленька, носили ми то молоко і нам то було трудно, а вони давали нам муку, вони могли достати, щоб ми виживали, нащот того ми виживали, город то був в євреях. І оці дома, коли як рухали їх, що там тільки було – всьо вони мали.

ЦІЛИЙ ВЕЧІР ЗАСИПЛЯЮТЬ, А НА РАНОК ПРИЙШЛИ – ВОНО ДЕСЬ ПРОВАЛИЛОСЯ. Міст в Гречанх, де пєрва школа відділяв Гречани від города, де таксопрак, де парк. Тут була трясовина, тут начиналися Гречани, а там був город там були міщани а між міщанами були жиди. Строітельна вулиця то всьо болото було, хатів там не було, потім в болоті там ставили хати і висушували, підсушували, то всьо болото відділяло Гречани від міста. Я як помню був такий місток, дерев’яний, через ту річку, там не було такого, не було такої води. То називалися «копняки», там трясовина була. Там й парк посадили, щоб дерева витягнули то всьо, а як ставили железну дорогу, то яка там була трясовина, там де зараз базар. Там добивали торф, а тут ставили железну дорогу, то тут ще вони могли зробити, а як на Каменец будували дорогу, які всі тоді були кацаби, всі бородаті, я помню строїли. Цілий вечір засипляють, а на ранок прийшли – воно десь провалилося, а ми ж до того добивали тут торф, копанку робили, сушили, і торфом палили.
Там був парк, була трясовина, болото. Там йшла річека від Шаровечки, якась притока. Тут був мост, як я пам’ятаю, желізний, крепкий, а там де парк, де зараз білий міст, був місточок. Коли вода вище, коли нижче. А в 30 году ставили той костьол, як казала бабуся з каждої хати треба було дати яєць, а вже в 36 році комуняки його розбили. То я помню, як я вже йшла на базар, то мусила йти через ті глиби, так зривали, не могли розвалити, а всьо то було не цемент а на яйцях. На його місці зараз перша школа, яку построїли після 50 років, на цю сторону був автобусний, а потім зробили таксопарк.

Там де зараз Царське Озеро нічого не було, зілля рвали там, кар’єри були. Там де Пархоменка зупинка був ставочок маленький, а від нього зробили мост: Шаровечка, Мацьковци – і така тоненька стрічечка, то річка така була.
Де Південний буг зараз були торфяні поля, розрили де ми корови пасли і зробили кар’єри, рови, спеціально для осушення. За мостом, де зараз Нева, Термопласт завод були городні бригади, поле було. Ходили на річку було її 3-4 метра. А як наводніє було, то й було таке що топило хати. Вона вузька була, а потім вже її розширили. Тако було кусочек, а потім її (річку – прим. ) розрили і зробили остров. Трошки вода піднялася.
На місці «Парників» калабаня була отдєльно, і до неї, прям до неї йшли рови, городами, де зараз Грушка (двір будинку Вишнева, 135 – прим.) і риба і раки водилась і там і в ровах. Кожен чистив свій город і рів.
На місці де зараз живе Поліна (Вокзальна, 2 – прим. ) був млин, (мова йде про місце на розі вул. Вокзальної та Проскурівського підпілля, де зараз зводять багатоповерхівку)
Железна дорога і нєфтебаза була, нєфтебазу давно помню, там було хай штире їх, тоді воно считалось за городом, і там зробили железну дорогу і всьо везли по ній. Нєфтєбаза була главна, а потім вже пішли бази ці… особенно забрали територію аж до моста (на Олешин – прим.) той мост був ще до війни, йшов на Калинівку… я не знаю.

ДОРОГИ НА ГРЕЧАНАХ. Вокзальна, яка зв’язувала з городом, считалась центральна. Дальше йшла Транспортна, но чого вона називалась так?- Бо там Вокзальну як робили в 30-х роках, а весь транспорт йшов через цю вулицю, раніше її називали Середня. Вішньова тоже була столєтня, а потім вже провулки з’явилися: то Уріцкого…, від річки (Південний буг – прим.) була Сєвєрна, но вона була з однієї сторони, тут річка, а тут одна сторона… до закінчення заводу «Нева», де пожарка зараз. Тоді було там поле, а тоді вже строїли цей мост, об’їзної, десь 70-ті роки, зробили об’їзну дорогу, хати зняли. Я як помню Вішньова йшла до 184 дому, Транспортна йшла до 56. Вішньова закінчувалась де зараз «Парники», там жили Козіни (прізвище – прим.), під мостом, де об’їзна дорога, то їх будинок був 186. Вішньова і Транспортна сходилися. Було так: Нюсіна хата, потім була хата Сивіцьких, потім Сови та «Цімцілімці», там де зараз міст вони й сходились.
Від нас, де зараз поліклініка йшла вуличка до берега. Також була там Північна а між ними вул. Городня. Там де зараз вул. Чкалова йде до річки від вул. Курчатова була вул. Приміська.

РЕПРЕСІЇ. Прийшли вночі. Забрали одного: пиши анкету. Мами брат написав що вірить в Бога – забрали, а чоловік моєї тітки написав що не вірить – також забрали. Говорили що спеціально приходили доноси то й людей забирали. То той що написав що не вірить вижив, його відпустили, а мого дядька розстріляли… За тих хто молився розарій писали що вони шпіони. Так як зараз татар в Криму репресують.

ВІЙНА. Німці жили по всіх хатах. Проте «наші» наробили більше шкоди ніж німці… Мама розповідала: «Прийшов німець до хати, а курку сховали під ліжко, на руках маленька дочка, мама вагітна. І німець говорить: «Яйко, млеко, курка – давай»… Мама йому відповіла, що має «цвай кіндер» та одну курку, а в той час півень вилетів і закукурікав, німців це розсмішило, але нічого не взяли в хаті, ще й шоколад залишили, а в бабусі забрали корову… А як назад наші поверталися, то зробили в сусідній хаті собі «штаб» на Транспортній вулиці. Прийшли до діда щоб той підписав документ, що в його хліві був склад, а в нього влучила бомба і все згоріло… дід не підписав… хлів спалили… Сусіди підписали що бачили як впала бомба… До цих пір ще є залишки тієї пожежі в хліві.

…Тютюнники були дуже вредні люди… Як я пам'ятаю, вони після війни дуже "командували парадом". Всі хати були виселені, без людей, а вони розприділяли ті хати… ті вислані, ті репресовані… Ще був Савчук такий… на них казали "нелюди". Вони як прийшли почали говорити: "Все… це наша територія"… не добрі історії про них. Були не нашенські вони. Люди казали, що саме вони виганяли, виселяли…

… Був на Гречанах хор з дівчат. Стася Собко, з Транспортної, Міля, Хамська (Карван), їх було 15 чоловік. Прийшов ксьондз то взяв їх в хор при костелі, пошили їм плаття однакові, саме співали. Раніше ксьондза не було. Щепанська грала на органі…
…Сільрада на Гречанах була на місці колгоспної контори по вул. Вокзальній.

…Стара двадцята школа називалася залізнична шестидесята школа київська. Вона збудована 1917 року. На старій будівлі цеглою був викладений рік.