Мартинюк (Щепанська) Емілія Теофілівна

Народилася в Гречанах, жили в будинку вул. Урицького (Качинського), 59, до 19 років. Потім одружилася і переїхала на Купріна, в 1963році. Зараз живе за адресою пров. Тракторний, 20, кв. 5.
Я ходила до четвертого класу в школу де тепер Дім людовий, там ми вчилися на другому поверсі. Внизу був магазин, там працювали Бетя і Володя, євреї, також в нас був буфет там працювали Іцек і Соня. Була бібліотека, також там єврейка працювала… така гарна, потім виїхала в Ізраїль… я майже всю бібліотеку там перечитала. А в п'ятий клас я пішла в верхню школу. Десять класів я там закінчувала… Такі роби в нас були….чорний фартух… та хустка. Директор школи за школою побудувався… Перший вчитель був Кметь Іван Пилипович, він був з Олешина… Як ми його любили… який це був добрий вчитель… потім в нас була Роза Григорівна Флексемберг, вона була єврейка, жила тут, на Фрунзе, де зараз Либідь Плаза. Колись там був єврейський будиночок. Чоловік її викладав французьку мову, а вона німецьку. Її Чоловік мою сестру вчив. Кулаківський – це був мій улюблений вчитель, історик. Я завжди в історичному гуртку була, ми їздили по різним заходам… Вони жили на території школи, там була бібліотека, там такий будочок є, трішки вище,  жінка його – Халаїн прізвище…"Чіта" Валерія Іванівна була також в нас, вона жила за домом Людовим. Ніна Федорівна була вчителька, теж жила в Гречанах. Молодих також багато приходило вчителів. Нас вчили патріотизму… радянська влада… фізика, математика… нас гарно вчили, я б не сказала що вони були такі "нахраписті", що вони без кінця за комунізм, але що їм казали те вони й робили… наприклад в мене в класі було багато дітей в яких репресовані батьки. Їх не приймали в піонери, в комсомол… А я в сьомому класі поступила в комсомол, так мені бабуся в дома казала: "Мені диявола в хаті не потрібно…"… до школи йду, краватку з сумки виймаю, повертаюся – ховаю. Такі були справи. Батько також говорив "Це злодійська влада", але вони нічого не розповідали, лиш пояснювали : "Виростеш – зрозумієш" коли я говорила щось про радянську владу.
Ми дуже багато працювали. В нас була корова, свині, кури, город великий. Потрібно було пасти корову в чотири ранку в комсомольському парку, бо пізніше вже не можна було. То мама платила 100 карбованців ще тими грошима для сторожа, щоб нам дозволяв пасти там худобу. Парк тоді лише посадили. Перед тим там була городня бригада, буряки росли, помідори, огірки… Спочатку посадили шматок, а сторону що ближче до дороги вже пізніше досаджували. Довго було поле там… «окопки» там були – рови,  річка була вузенькою, не було такого щоб беріг був рівний, якісь горбки та окопи були, з двох сторін… Земснаряд багато років розширював Південний Буг, намул той рили і вже нещодавно вона стала такою широкою, а раніше вузькою теж була.  Я ще за бурячинням ходила, то мене сторож піймав, варету забрав… додому прийшла… плачу. То мама за "пів літри" відібрала то у сторожа… Таке було життя, але я дуже його люблю, як згадую… Також пасли худобу аж під Олешином на тій річці і раки там ловили…
Ми всі розмовляли по польськи, по мазурськи, якщо точніше, але в школі вчителі на це не дуже звертали увагу. На перерві нормально говорили… переслідування було до нас… 37, 38 рік… Через два роки як я пішла в перший клас помер Сталін, почалась "відлига"… Цікаво що в нашому класі було дві дівчини на ім'я Толя: Толя Петрик і Толя Гурніцька.
Пам'ятаю в школі були гуртки різні, в клубі, в Домі Людовому. Ми танцювали, співали на сцені, якісь свята… травневі, жовтневі… Танці були. Щосуботи.
Батько Щепанський Теофіль Адамович, 1909 року народження, мав один клас польської школи, але досконало володів польською, українською та російською. Він писав «грамотно» та гарно. А мама – українка, з Червоної зірки. Батько одружився дуже пізно, в 32 роки. Його навіть "ксьондзом" називали, бо він не міг одружитися… мама була на 12 років молодша. Він ходив пішки в Червону зірку. Прожили вони гарно. Нас було троє, але між нами брат помер, а сестра Аня була. Батько був всебічно розвинутим. Він навіть служив в армії Польській (Людовій), був поранений і лежав в с. Серніки, Люблінського воєводства. Він колись написав лист в ту школу і діти нам відписали, ми так переписувались. Від того так добре і знаємо польську мову. Книжки нам присилали: орфографію, таке щось… Він пішов десь в 44 році, пройшов всю війну, в нього екзема на ногах була, довго він мучився. Як були вони в Німеччині, то там аптеки на кожному кроці, але всі побиті під час війни були… то він ті ноги мастив чим бачив з тих аптек… його боліло…  Багато читав і писав, щоденник вів і описував, яка погода, що відбувається, в чому ходили мазурі … він вивчився на дезінструктора. В той час потрібно було їздити по всій області і робити дезінфекцію хвороб різних. Він в обласній санстанції працював. Мама була домогосподаркою, в неї сестра молода померла в 26 років, було в неї два хлопці. То мама забрала ти хлопців і бабусю разом з нами жили. Бабуся Анеля. Мати героїня їй присвоїли, бо мала одинадцять дітей. Мама займалась господарством, трішки підробляла як будували хати. Вміла накидати глину… Сусіди усі будувалися, і всі до один одного: все було безкоштовно: одні носять, другі вкладають, дівчата співають … А потім обід, це ж найцікавіше було, всі його чекали… дуже було гарне життя. Корову також пасли під лісом за костелом. Там був садок колгоспний, а за ним ліс. Колись була дуже буря, то той ліс поклало на бік, а в Шаровечці позносило дахи з будинків. Також там в бабусі була пасіка і шматочок лісу. А далі вже був "руський ліс", то там також земля в нас була, то тато щороку на велосипеді їздив туди, там була "зімна" – криничка, з якої він набирав воду з свого поля і привозив додому, ми пили її всі … це було так романтично.
Тато нас з 2-го класу вчив польської мови, дома постійно говорили мазурською. Навіть мама Параска, її називали «Паранця» спілкувалася з нами польською. Ми постійно виписували журнали польською мовою, тоді можна було виписувати «Плумичек», «Приятельки», «Жінка і життя», і весь час в кіосках продавалися газети, він купував «Житя Варшави», «Трибуна Люду»… Де могли старалися говорити польською… я працювала в профкомі бухгалтером, то возила дітей в Польшу під Варшаву. В село, там робили лампи настільні, до цих пір вона в мене є… це був 87 рік. Я їздила як перекладач. Добре спілкувалися там, в технікумі… як поверталася назад, то директорка запитувала : «Куди ти їдеш? Ти ж наша!», ми до костелу разом з нею ходили. У 87 році тільки закінчився воєнний стан в Польщі… і в мене запитували : «Як ти не боїшся?» - всі боялися їхати, а я казала, що поїду, хоч на своїй батьківщині помру… Дуже я Польщу люблю і чоловік полюбив. Ми з 1972 року їздили щороку туди. А він був комуністом, ми ж хотіли квартиру отримати… Так йому «викручували» мізки в горкомі парті, що одного разу після роботи як повернувся то в коридорі впав втратив свідомість… так викрутили мізки поки підписали… там був такий противний Рихліцький, в ОВІРі, приносили йому документи з парткому. Чоловік мусив бути партійним, щоб ми отримали квартиру, бо ми з батьками жили на Купріна 10 років без особливих зручностей… Кожен рік як отримувати документи на виїзд це було щось страшне. {В ЦЕЙ МОМЕНТ ЇЇ ЧОЛОВІК, ЯКИЙ СИДИТЬ ПОРУЧ, ЗГАДУЄ ЦЕ, ОПУСКАЄ ГОЛОВУ, З ОЧЕЙ КАПАЮТЬ СЛЬОЗИ…}.
Всі бігли до тата за порадою. Якісь люди були позитивні і здорові. Тепер жінки мого віку не можуть зайти в тролейбус… а тоді, в спідничці, в запасці (фартух), блузці і ці бабусі порпаються в городі, в колгоспі, майже всі доживали до 80 років: Кася Кужейова,  Телюсиха, уся Козинувка… цей шматок вулиці Урицького називали «Козінувка», бо там на початку Козіни жили. Болота на дорозі там було по коліна, як весна, осінь – страшне… низина була.  В нас в кінці городу – рів, він йшов від річки по всіх городах. Ми над тим ровом навіть на вербах гойдалися, він з водою стояв, то падали в ту воду… все що хочеш було. А потім вже як перекрили ті рови… Там жив старий дід, Олеяж його називали, то він не хтів пускати, щоб його хату зносили. Вода текла від того Олеяжа по всім городами…  в кінці нашого городу мав бути дитячий садок, потім забрали, роздали людям на квартири…. В нас великий город був, своє жито вирощували. Жорна в нас були свої, ми мололи кукурудзу, борошно… курам, я і сама молола, потім жорна ховали, коли колективізація розпочалася. Була ще стодола, то тато в сіно туди запхав, сховав… потім ще приходили сусіди мололи… а потім мабуть в підмурок їх поклали…
Батькової сестри дочка, вони на заріччі були, чоловіка її репресували, хату забрали, мама померла в 42 роки, троє дітей залишилось, то сестри позабирали дітей… так  вона втікла в 47 році в Польщу, і ми мали з нею їхати. А бабуся "знудилися" : "Я не поїду, тут вся моя родина, всі мої поховані… хата, земля…" і так ми залишилися. Навіть маму моєю зробили полячкою. Вона вихрестилась. Брали шлюб з татом в костелі. Тоді був такий закон: зараз не вихрещуються православні, не має значення. А тоді потрібно було. І Ян Ольшанський давав їм шлюб. Мама до смерті в костел ходила. Вона вивчили польську мову, розарій, навіть як хоронили то до костелу брали…
Бабка Лозіха була повитуха... В Полозова навчалася баба Мариня, яка вправляла животи, я ще до неї ходила, а баба Лозіха, вона важила під 200 кілограм, жила через дорогу то це була свекруха моєї тітки рідної… Броні… То до неї зі всіх сіл їздили, вона роди приймала. А потім сама собі іржавими плоскогубцями зуб вирвала… занесла інфекцію та померла від зараження крові…
В нас перших на вулиці був приймач. Мами брат рідний був військовим і служив в Естонії. Він привіз нам звідти приймач "Ріга-6", подарував нам. Вся вулиця сходилася Америку слухати. В нас одна кімната, сіни а там корови, свині, а далі й до льоху вхід. Такі були будинки тоді. Вони всі приходили слухати Америку, тоді ж глушили сильно. Таке було життя.
Бабки були дуже дружні наші. Ходили один до другого, вечорами посідають на земляну підлогу і говорять, а ми з сестрою заліземо на піч та й слухаємо, цікаво нам було… а вони диньки лускають та розповідають про своє.
Бабуся, Щепанська Анеля Йосипівна, ходила до костелу в нас щодня. Їсти не давала як ми не помолимось. Була, мабуть, сам набожна родина в Гречанах… Молились кожного дня, читали Біблію. Померла в 86 років, у 1961 році, а в костелі не топили тоді, то в неї почалась гангрена, пальці.. ноги… від того холоду, що вона постійно на колінах в костелі… таке зробили "заключення"… «Дідусь, Щепанський  Адам Домінікович, помер в 19 році від тифу 1865 року народження. Був рудий, середнього зросту, лице було побите віспою, довгі волосся мав підстрижено під макітру, на той час стриг бороду і вуса в неділю чи під свята релігійні, штани і куртку взимку носив або ж пончо, саморобне, якого навіть зараз не знайдеш в музеї, завжди палив люльку зроблену з бляхи з кришкою, замість сірників носив в кишені кресало (кремінь і «напільнік»), сірники були йому дорого, «файка» в нього також була, але її не так легко було запалити. Батько, так як і дідусь по 20 роках служив в москалях, на той час в м. Кишенів. По поверненню одружився в 25 років. Мама – Зембіцька Анеля Юзефівна, було 16 років. За придане дід Зембіцький дав пів десятини лісу, половину дерева, а половина засівалося. Та земля була з 1905 року…» – так мій батько описував нашу родину в щоденнику.
Як вже прийшли «совєти», то в батьків була стодола, коні… батько коли йому було дев’ять років вже працював на конях. Їздив по місту, кому що треба було завезти-привезти, він заробляв тоді 15 копійок в день. За ці гроші тоді можна було придбати метр сукна.
Пам'ятаю лиш руїни костелу в місті. Батькового брата, Щепанського Антона Адамовича, репресували, він жив на Північній, 3. Дядька репресували, жінку, Щепанську Терезію,  вигнали на Донбас з двома дівчатами, там її забила вагонетка, ці дві дівчини Стася і Геля лишились. То Моя хрещена мати, татова сестра рідня, Стасю забрала до себе, а Геля поступила в ФЗО, потрапила по розподіленню в Челябінськ… то пам'ятаю, як ми ходили в місто, водили нас батьки, то були глиби дуже великі, від того костелу. Вони намагалися підірвати його багато разів, не могли зірвати. То був найкращий костел святої Анни в Україні… Там залишився будиночок, одноповерховий будиночок. Там жили ксьондзи. То як там вже вони не жили, то зробили там капличку. То там мене хрестили. Хресний був Гуменюк старий, я більше в житті його не бачила… тоді війна була, чоловіків не було… Я пам'ятаю як Ян Ольшанький, який став єпископом, приїздив в ту капличку і я ходила з тіткою Анею, вона була бездомна, з нами стала жити… тоді люди якісь були добріші, вона не мала дому, але жила з нами і няньчила мене і водила в костел. То я дуже запам’ятала тоді Ольшанського. Він такий в макінтоші… Я запам'ятала його…
А в капличку нашу бабця ходила постійно. Ксьондз Борисович, він сюди приїхав. Тоді ходили автобуси по Вокзальній, біля Дому людового. Ми вибігли якраз на перерву, приїхав на зупинку "пазік" і вийшов з нього такий чоловік… з бородою, його тільки з тюрми випустили він був з Білорусії … його сюди направили… люди ходили, дуже просили… Нас готовили до першої сповіді, була така Текля, вона жила на Вокзальній, туди далі… старенька хата в неї була… вона грала на органі. Виявляється вона була монашкою… в таємниці… нас всіх вона готувала до першої сповіді, чотирнадцять років нам було. Все було зламане в костелі, тато допомагав ремонтувати. Навіть необхідно було відремонтувати монстрацію то тато ремонтував. Тоді не можна було щось таке купити… ми як бачили молитовник чи розарій, то це було велике щастя…  Як в кого десь збереглось…  Як вже пішли до першої комунії, то нам приходилось біля школи постійно йти до костела, то ми мусили через городи, по кукурудзі через колії так ходили, ховалися. Особливо на травневі служіння…  Вчителі то знали що ми ходимо, але не дуже реагували… В класі були "сексоти". Ми колись з подружкою поїхали на Пасху до Льова. В нас на свята до костела приходили міліція, директор школи, комсомольці, вчителі і дивляться чи не прийшли діти на пасху…  До нас приїздила колись з Олешковець Городоцького району три сестри, незаміжні. Ми тоді не знали чого це так, а вони всі троє  були монашки. А одна з них – Пуля ксьондзів забезпечувала нарядами, атрибутами для служби. То вона їздила до Льова, приїздила і в нас ночувала… і вона дала нам зі Львова жінки адрес. І з тою подружкою, Людою Дунієвич поїхали в Львів на Пасху, в дев'ятому класі я була. Але понеділок в школі ми пропустили… В неділю поки приїхали, не було тоді швидкісних поїздів… І хтось нас "заложив" і нас "за вухо" і до директора що ми там поїхали спеціально до костела, - а докажіть …. Ми ж були звісно в соборі, і ночували там… але нормально… батьків визвали щось там "потурали" та й годі… Я здогадуюсь хто нас здав, але не скажу… вона зараз вже ходить до костела.
Цікаво є те, що раніше службу Борисович проводив спиною до людей. Служба була по латині. Розвертався коли благословляв.
Пасху святкували хто як міг… Пекли тісто. На Різдво пекли пиріжки з чорносливом, це було величезна страва… а на пасху в печі пекли "пампушої". Святили вже коли був ксьондз… на столі завжди була капуста: квашена і тушкована, свиню на Пасху кололи, але ковбас не пекли. Тушили багато м'яса… я з бабусею ходила на розарій. То там так було: колотуха з пиріжками, каша гречана і тушковане м'ясо і капуста тушкована. Борщів тоді не давали. Компот з сушини. Яйця на Пасху фарбували, Паски пекли, салатів, закруток не було… квашенина тільки… газу не було, а тій плиті багато не наготуєш… Потім вже примуси були.
Готували як коли, борщ український, капусняк, розсольник, риба чи м’ясо тушковане, картопля, капуста тушкована, каші з дині. Як вже з’явилися газові плити, тоді почали більше готувати. Олів’є, це була дуже здорова їжа тоді, ми їли нормально… і криниця в нас була, а поруч була Телюсова криниця.. там така холодна вода була…
Біля нас була криниця. То на Пасху там всі дівчата збиралися, співали. Співали веснянки українською мовою :
"Рубай, рубай дерево,
Куди глянеш – зелено…"
Як весілля то всі йшли "запороску". Духовий оркестр грає. … Люди сходяться, ми йшли дивитися як вони танцюють , як наречена виглядає… дітям особливо це цікаво було.
Мені розповідали історію, що переселення мазур відбулося тому що українці не вміли обробляти ці землі, 200 сімей було переселено, які вміли господарювати на таких грунтах…
Мама розповідала, як я народилася, тоді почали дуже бомбити Гречани і всі сховалися до льоху. А мама лежала біля печі, біля печі був зроблений припічок з дерева. Вона вже не могла піти до льоху, то мене запхала в "пічурку", розповідала, як її вб'ють, то хоч я залишуся. Але дав Бог що живі.
Мого батька брали на допит, навіть ставили пальці в двері, щось допитували. Я чула як батько це комусь розповідав…
Навпроти нашого будинку жили Тютюнники. Це ж там репресували чоловіка, людей вигнали з хати. Та Бєлячка, бідна, ходила по всьому селу, по людях, бо віддали ту хату Тютюнникам, а вони приїхали десь з Чернігова. Це як колись, колгосп створювали… Їх всі  Гречани не навиділи. Степан закладав добре, Наталя жінка його. Він бив всіх постійно. Діти всі вже повмирали. Він ніби був росіянином, співав постійно "Из-за горы, з-за горы едут, едут мазуры…" Їх прислали сюди, щоб командували, українці не могли того робити. Вони землю міряли, вони не працювали в колгоспі так як наші люди, а лише землю заміряли…
Моєї тітки Мілі, самої молодшої батькової сестри, чоловік викладав польську мову в с. Гринівці… А потім,  як почались репресії, він намагався втекти в Підволочиськ, бо це вже був кордон… його там забили, а як взнали про його жінку то її вислали в Казахстан. Нас багато тоді дітей називали її іменем. Аж через 10 років вона повернулася…
Тітку Броню, також репресували, вони через дорогу від нас жили по вул. Вишневій. За тими Тютюнниками з-заду…