Шаровчани більше ходили до костелу чим наші. Ось дивись: в Броні (жінка –прим) їх п’ять чоловік, дві сестри і три брати. Дві сестри – ходили, а хлопці так… а у нас ніхто не ходив, але вдома тато і мама говорили польською, як і зараз. Ми з жінкою говоримо польською, з дітьми – по російськи, бо і в школі і в садочку вчили так, з зятем дочки і внуками – українською, немає різниці. З зятем також по польськи говоримо, бо він з Шаровечки, з невісткою знову ж таки польською, хоча з сином російською, в нас на рахунок мови немає питань.
Раніше не пам’ятаю щоб були масові купання на Водохреща (19 січня – прим.), але багато людей займалися фізкультурою. В парк багато людей бігали на заняття з центру міста. І старші люди також. Пригадую серед них вчительку Ніну Федорівна, вона жила тут, за вісімдесят їй було. Моржі вони були. Також пригадую каталися на кризі весною, навіть на річці Плоскій. Всяке було.
Двадцять метрів від нашої хати (Вишнева, 40 – прим) була трава, а вже далі зробили парк, то я ще пам’ятаю, як там зайці водилися, бо обгризали нам садок. Пам’ятаю дерев’яну кладку, де зараз білий міст в парку Чекмана. Продавали редьку ходили, то ми її в річці ще полоскали. Зліва був автобусний парк, згодом таксомоторний. Праворуч була в кінці 50-х роках школа №1.
Як були дітьми то ходили відпочивати на «вирву» (місце розширення р. Плоскої поблизу залізничного мосту на Кам’янець– прим), або ж на річку Плоску де зараз кладка, яка з’єднує вул. Будівельників з вул. Гагаріна. Гуси й там пасли. «Вирва», бо за переказами в тому місці перевернувся потяг з боєприпасами під час другої світової війни і взірвалось. Раніше навіть стрибали з обриву в неї така була глибока.
На місці пекарні була пошта.
Було весело. В свій час працював на «Трахбасі» працював на станку робочим. Всі були задіяні, але відповідальні.
Гречани були раніше «гроза», Зарічччя ще трохи і Раково.
Кладовище в Гречанах було раніше поділено на 3 частини: польське, руське і в кінці дитяче.