Хамська (Коза) Яніна Олександрівна

Мама таке розповідала, що були такі, що впізнавали свого чи чоловіка, чи брата, чи тата, забирали і ховали їх на цвинтарі в місті, а кого не впізнали, то там вони так і залишилися. Той підвал вже після війни відкрили. Як тата забирали, то також десь забирали, висилали. Мама казала, що хто його знає, чи він переночує ще ніч. Як зранку встаєш, то може вже не бути того сусіда, того. Мені було тоді 4 роки, а мама якраз була вагітна братом. Пам’ятаю, як вивозили на Кам’янець. Тата забрали весною, в квітні, а він народився в жовтні. Мав тато троє дітей. Тато робив на заводі, а висилали в Одесу піднімати колгосп. Мама поїхала туди ще зі старшою донькою. Люди там були не задоволені, що чужі приїжджали керувати. Ми там були не довго і я там народилася. Трохи побули там батьки і вже приїхали сюди і мали двоє дітей. Приїхали сюди, хата згоріла на батьківщині тата (на вул. Декабристів), а люди виїжджали до Польщі, то нам дали хатину. Добровільно виїжджали люди до Польщі навіть перед війною. Батька в 38 забрали, а мене записали, що народилася в 34, то ніхто не знає, в якому точно році я народилася. В Одесі мене ніхто не записував, не реєстрував. Потім народився брат, то його зареєстрували. Ніхто мене не записував, аж поки не пішла на роботу. Як пішла на роботу, то не було ні паспорта, нічого. Там, на будівництві, з 16 років брали. А потім як приїхали з Одеси, батька забрали, а ми бідували. Ще залишався батьків брат в Шаровечці. Там він жив з сім’єю. Вони були трохи міцніші. Як були дітьми, то бігали через поле, через кладку туди до них. Нам і хліба дадуть. А потім, як в війну тут бомбили на станцію, то ми туди бігали, жили, ховалися. Бідували.
Я робила в колгоспі, старша сестра була якась калічка  на ногу. Колись, що хтось якісь операції робив. Вона була ростом маленька і та ніжка її боліла. Я як підросла, то ходила на роботу замість мами, щоб город не забрали. А сестричка вже була вдома, що могла, те і робила. І ще брат маленький був. Брат вивчився, а я і сестричка не грамотні. Сестричка лише два класи закінчила у 12 школі. Не грамотна була. Сестричка потім видужала, ніжка зажила. Потім через деякий час знову захворіла і померла. А брат вивчився і пішов в люди. Освіченим він був. Потім інженером працював. По будівництві він був. А я тягнула лямку, працювала на Залізничній на кухні в лікарні. Тут цю хатину вже будували з чоловіком. Вона глиняна була. А спочатку жили по Філіпова. Люди виїхали до Польщі і нам дали ту хату. Мама жила і троє дітей. Мама залишається там, а нам тут потім ділянку дали, бо чоловік робив в совхозі. Ліпили з чого було. Чоловік сам вікна, двері робив, кіньми місили. Все робили так, як треба. Чоловік помер, коли йому було 61. Я залишаюся з двома дітьми: сином (з 1953 р.) та донькою (з 1955 р.). Зараз маю 4 внуків і 5 правнуків. Коли чоловік ще був живий — тримали корову.
- Прізвище моє Хамська Яніна Олександрівна , а дівоча — Коза.
- Куди перепоховали усіх тих, рештки яких знайшли біля ЦУМУ?
- Кудись туди, де польське кладовище — вище моста. А решту загрібали і десь вивозили. Черпали і самоскидами десь вивозили.
- Як батька вивозили?

1938 рік. Прийшла мама, одягнула нас і сказала, що підемо на станцію, бо будуть батька вивозити. Вивела нас. На третій колії ми стоїмо, а у вагонах повно тих ув’язнених. Я бачила у вагонах у вікні через грати тата. Він був худий і дуже великі і жовті зуби мав. Таким я його бачила востаннє. Їх не одразу вивозили, як забрали з дому. Мама кожного дня ходила і ходила, бо казали, що будуть вивозити з тюрми. Я не знаю, скільки пройшло чи пів року, чи два місяці. Потім хтось сказав, що будуть їх вивозити. Я не пам’ятаю чи маму викликали на допити. Мама часто ходила в місто, питати що там і як. Часто ходила, покидала нас. Можливо й викликали питати, але не пам’ятаю. Як він у колгоспі працював, то він там знав всю ту правду? Але так треба було знищити чоловіків, бо це ж перед війною було.

До Польщі виїзжали добровільно. Моєї мами брат служив в Польщі, то могли також виїхати. Треба було, щоб хтось викликав. Так само в нашій родині Янтек (з 1926 року), приїхав і забрав свою сім’ю. Мама не хотіла їхати, казала, що немає з ким їхати. Той малий, та слабенька і я. В Польщі треба було працювати біля землі. Вони їхали після війни. Під час війни ми жили в тій хаті, що на Філіпова. Нам її дали після того, як ми приїхали з Одеси. В цій хаті пізніше жила я, брат, сестра і мама. Мамі дали документи на хату. Город був великий. Коли була війна, то ми вже були тут, у цій хаті. Нам тоді дали цілу хату. Німці навіть приходили. Нас вони не били. Мама з татом, коли тата ще не забрали жили біля 12 школи. Там була його Батьківщина.

Маму мою звали Кароліна Мартинівна Мазурик , Каролька. А бабусю Катерина, Кася. Її вислали до Полтави. У моєї прабабці, у Касі, було 4 дочок і 4 синів. Один син Міхал був льотчиком. Другий дядько жив в Новосибірську. Ми з ними не родичаємося. А по татовій стороні лише один брат був. Він живе у Шаровечці. Ми до цієї пори з ними ще спілкуємося. Дядько дочка тут живе у Хмельницькому, Зойка. А Люда, то десь в Харкові чи біля Харкова. Тато мій 1908 року, а мама — 1909 року. Коли вони одружилися, то я не пам’ятаю. Бабця моя була партизанкою при німцях у Полтаві. Поховали її тут на кладовищі, бо її потім дочка, тітка Людвінка, забрала сюди на ніву біля 12 школи. А діда мого Мартина забрали і  також розстріляли ще там, в Полтаві. І баба Кася залишилася сама з 8 дітьми. Людвінка повернулася з Полтави ще неодружена, потім в Гречанах вийшла заміж за Мазурка. І ми тут були. А бабу Касю поховали на гречанському кладовищі, коли їй було десь 103 роки, і Людвіня, і маму Кароліну в 1987 році.

Тато був Олександр Мартинович, а дідусь Мартин Коза.
Мого батька брат (стрий) Ясь жив у Шаравці. Мамин брат, то вуйко. Родина Яська жила трохи заможніше. Вони пекли хліб. Він працював десь в місті столяром, а стрийна вдома була. Вона була знатного роду. Мали одну дочку Юлю, сестру мою. Вона померла, залишилися лише її діти — Броня, Стася, Мариня і хлопчик Стасьо. Вже в тих дітей є свої діти. Деколи дзвонимо один до одного і ходимо разом до костелу, хоча вони здебільшого в Шаровечці ходять. З маминої сторони не було кому нам допомогти, бо всіх вислали, лише з татової — стрийко. Я як старша була, то завжди ходила туди до них, щоб щось принести. То вони нам допомагали. Вони були на місці, то нам допомагали.
Сестру татову Каролю також вислали разом з чоловіком може в Полтаву, може в Казахстан. Ми ніколи не спілкувалися.
Мамин брат мав татову сестру за жінку.
Баба Каролька, старша сестра з 19 жила на Філіпова і приходила сюди до нас. Вона сама там жила в тій хаті.
Старша сестра Аделя з 1928 року, а брата звали Толік з 1938 року. Він працював інженером по утепленню. Помер від серцевої хвороби, його вже 10 років немає. Аделя померла десь у 1962 році. Вона не працювала, бо була калічкою, з тією ногою. Була вдома по хазяйству, як мама в колгоспі була, а я на роботі. Вона вдома їсти варила і доглядала Толіка.
Я два класи закінчила після війни там, де сестра жила. А потім вже й не ходила до школи, бо мама ходила в колгосп. Тоді, як буряки почали копати, то поділили всіх людей по декілька рядків. Маму відділили. У всіх була допомога - у кого старший брат, чи бабця, а мама сама працювала. То я до школи не пішла, а пішла з мамою на буряки. І так я більше в ту школу не ходила.

Мені було 12 років, коли я вперше пішла до школи. А в 16 років пішла вже на будівництво.  І так важко. На тій стороні будували базу не з цегли, а з якихось каменів. Вага одного каменю була приблизно 40 кг. І ми з такою самою, як я, по два тих камені по трапові виносили на другий поверх. Той камінь чоловік раз-два покладе і вже не має, що робити. Знову треба злазити. А як дадуть нам получку, то ми такі задоволені, бо хліба більше купиш і маргарину в магазині. Мало платили, бо ж був ще податок. Але, навіть, як декілька копійок заробиш, все одно якась допомога мамі. Вдома накладали ще податок — 200 яєць в рік треба було заплатити і 40 кг м’яса і ще якусь страховку в розмірі 150 рублів за те, що тримали хазяйство. Тримали корову, курей, свиню деякий рік тримали.
Мама Кароліна на пенсії отримувала 12 рублів, потім 16, потім 24, пізніше 32. Свиней кололи в погребі, щоб не чути було, що вона кричить.
Як перейшли до цієї хати глиняної, то тут не було підлоги. Син(нар. в 1953 р.) пішов в перший клас з цієї хати. Нічого не було — ні світла, нічого. При лампі робив уроки.
Я вийшла заміж у 18 років. А чоловік мій був старший за мене на 11 років. Чоловік мій був дуже гарний, але з набагато біднішої сім’ї, ніж я. Чоловік робив в ДЕПО. Його навіть в армію не брали, бо він був у резерві. Працював на паровозі, а потім в совхоз пішов працювати столяром. Звали його Леонтій Іванович з 1923 року. Крім нього був ще хлопчина Міша, який хотів мене засватати, бо мав йти в армію. То тато не віддав. Він поїхав тоді в армію, там одружився, а коли жінка померла, то вже старим повернувся сюди.  Чоловік не дозволяв, щоб на весіллі зі мною хтось танцював. Дуже був ревнивий. На Філіпова був трохи в зятях, а потім йому з роботи виділили тут землю і ми вже жили тут. На Філіпова ми добудували ще одну маленьку хатиночку на тому самому подвір’ї, а потім почали вже тут будуватися.
Пам’ятаю трохи як тут німці були в війну.

Мама працювала у німців, варила їм їсти. Ми ходили на залізницю, збирали там, де в паровозах горіло вугілля, то ми залишки, які не згоріли, забирали. В нас в хаті також жили німці. Один був добрий німець, а інший — злий. Взяв брата за коси і випхав. Не знаю, що він хотів від нього. Мама дуже плакала. Той німець, який був хороший насварився на нього. І вони більше не зачіпали нас. Маму також не зачіпали. Не дуже вони нас пригощали. Одного разу, як ми з подругою збирали вугілля, німець кличе нас. Подруга каже, що, мабуть, нас розстріляють. Ми злякалися. Ми з такими старими кошиками. Німець сказав, щоб я тримала кошик, а він взяв і пересипав зі свого відра нам печиво. Ми такі задоволені були. Взяли кошик і до дому пішли. Перегари збирали, носили в місто Хмельницький, в Проскуров і продавали. Там ж не було того. Якусь копійку заробляли. Туди пішки йшли, щоб продати ці перегари і назад.
Магазинів під час війни не було. Купували на базарі там, де старий костел раніше був. Те вугілля треба було туди нести.
Коли були німці, то у Проскурові ще були жиди. Німці їх не всіх розстрілювали. Після війни жиди торгували на базарах, працювали. В війну кого розстріляли, хто втік, хто переховувався. До нас прийшла якась жидівка, просила маму, щоб вона заховала її двох дітей. Мама відмовила, бо не було де і як, бо в самої троє дітей було. То десь вона пішла ховатися.
Батька племінник служив в Польщі в армії, потім він повернувся і тоді одружився на бабі Філі з Ружичної. Забрав її до Польщі. Там їм дали хату в Чортковіцах.