Дияк (Лоза) Ганна Станіславівна

Батько – Лоза Станіслав Карлович - 25.03.1912. Його сім’я були заможна. Батьки батька і брати батька мали своє господарство. Мали своє поле, там вони і працювали. Дуже хотів, щоб діти вивчилися. Мабуть, вдома мали якесь золото. Дід вирішив купити вітряк, тоді він віддав золото – половину сита, пів пшетака. Він встиг лише купити того вітряка, не користувався ним. Прийшла радянська влада, вітряк спалили, а діда забрали, вислали. Батько розповідав, що прийшли і забрали в нього кожанку, гумові чоботи. Батькові тоді було 20 років. Це десь було на початку 30-х років, на початку колективізації – друга п’ятирічка. В батька мого був ще брат молодший і сестра.

В нас немає документу, що дід був розстріляний, як батько. Просто загинув десь. Його вислали і він звідти не повернувся. Батько залишився за старшого. Його мама в 33 померла від голоду. Батько розповідав, що прийшли і все забрали. Вдома був невеликий горщик, на дні якого було трохи квасолі. Позабирали все. Ці люди, які тут жили, їх посилали і вони виконували ці завдання. Батько каже, я прошу, щоб залишив мені трохи тієї квасолі, бо ж ніхто б потім не записав про неї у наглядача. А він висипав і забрав. Все знищували, щоб не залишилося нічого. Потім трішки часу пройшло, але в хаті ж нічого не залишилося. Тут сестра жила, багатша і чоловіка не забрали. Мама батька одного разу зайшла до цієї сестри, попросила їсти, бо навіть до дому не могла дійти, а та сказала їй, що теж нічого не має. Батько розповідав: “Прийшла мама до дому, ноги розпухли. Лавка якась стояла, вона сіла на неї. Сказала, що приляже. Я їй кажу, що Ви помрете. А вона сказала, що лише поспить”. Раніше зверталися до батьків на Ви. Потім батько заглянув до неї, а вона вже мертва. Під вечір приходить ця сестра і приносить каші в горщику, а батько сказав, що вже не треба. Треба було тоді дати, коли вона в неї попросила. Так вони й залишилися самі весною 33 року.

Батько мій з 1912 року, сестра його з 1916, а брат з 1920 року. Якесь лушпиння вони зберегли, ним і саджали город. Лушпиння кладуть замість картоплі. Чоловік сестри, йдучи казав до них, що це таке вони садять. А батько каже: «Як маєте добру картоплю, то дайте, бо в нас немає”. Той сказав лишень: «Що посадиш, те й збереш”. А восени, як на диво, з того лушпиння вродила дуже добра картопля.

Брат батька помер дуже молодим від запалення легенів. Лікування тоді ніякого не було.

Батько помер, коли йому було 89 років. Пережив і голод, і війну, і бомбардування. Мав броню на залізниці. Він і до війни, і після працював на постачанні потягів на фронт, як кочегар. На Гречанському військовому складі були гори вугілля і він заправляв ним потяги. Він довго там працював, аж до пенсії. На війні він не був, хоча й двічі отримував повістку. Йому все казали, що треба тут комусь працювати.

Батько розповідав, що весною, коли в 45 році звільнили Проскурів, прийшли наші. Десь в березні це було. Він прийшов якраз зі зміни. Заходять до нас в хату родичі, які служили і кажуть: «Ну що, розстріляти вас за те, що тут відсиджуєтесь?” Дістає пістолет. Хтось інший каже: «Хлопці ви що, вони ж двоє працюють на залізниці”. Вони хотіли йти у військо, але є їх залишали. Тоді ніхто нікому нічого не платив та й не міг заплатити, бо не було чим. Потім хлопці трохи заспокоїлися, батько ще допоміг їм переправитися через річку і вони пішли у сторону Волошина.

Батько був з Огородньої вулиці, а мама з цієї. Маму звали Козак Вікторія Войцехівна. Її маму звали Єва, а тата Войцех. Народилися вони в кінці 19 століття. Батько був з заможної родини, а мати – ні. Дочка Ганни - Дідусь помер в 1971 році. В нього був годинник. Я запитувала його, де він його взяв. Він казав, що йому його німець подарував. Годинник був з зозулею. І наводився гирьками, такого темно-бордового кольору. Розповідав, що коли німці відступали, то подарували. Раніше було таке правило, що люди дуже боялися радянської влади і бути репресованим, то бабуся і дідусь о тій годині, в якій прокинулися, збиралися і йшли на роботу. Там чекали. В них годинника не було. Коли німець запитав дідуся щось про годинник, то дідусь зізнався, що у них просто немає годинників. Тоді, німець подарував йому цей годинник.

Бабуся виходила вдосвіта, бо працювала у колгоспі за трудодні, за палочки, які їм ставили за відвідування. Запізнюватися не можна було. За запізнення карали по різному. Могли не записати трудодень, або, якщо не випрацював трудодні, то Сталін говорив тоді: “Тільки ледар не може випрацювати за рік 35 трудоднів”. Тобто, якщо менше 35 трудоднів, то людину засилали на Соловки на 10 років. Це було друге застосування закону “про 5 колосків”. Дуже багато людей саме з Гречан попали під це. Всього в Україні 12 тисяч пройшло через табори за той час, не лише мазурів.
Батько закінчив лише один клас, потім почалася революція. Він казав, що не міг навчатися більше, бо його батько не мав чим платити за навчання. Навчався польською мовою. Читати вмів, бо казки нам читав і українською, і польською. У нього був математичний склад розуму. Вмів швидко порахувати.
Мама також навчалася в польській школі. Вона лише десь три роки повчилася, а потім почали навчати українською мовою.
Дочка Ганни – Бабуся мені розповідала, що «хто перший встав, той в чоботи вбрався”. Їх було три сестри. Взимку, хто перший у чоботи вскочив, той і йшов до школи.
Мама з татом в сім’ї говорили польською, мазурською. В нас не чиста польська мова. Вона мішана. На приклад, в Шаровечці ще по іншому розмовляють. А на Заріччі ще по іншому. На нашій вулиці десь 5 хатин збереглися, в яких чиста мазурська мова. На Заріччі казали: “Poszłam na rudkę prać gałahudki” – “пішла на річку прати речі”. Це гречанські сміялися над тими, що на Заріччі, бо в них інша вимова.

В нас є така приказка про прізвища: «Лоза, Коза і Козіна – вся гречанськая родина”.
Пісні співали такі: “A ty kotku Marku, nie chodź spod jarmarku, nie sprzedajesz, nie kupujesz, nie marnuj ludziam targu”. Загадка про гасову лампу: «Siedzi na oknie i mu ogon moknie”. Загадка про очерет: “Stoi nad wodą i czesie się brodą”. Дітей на цьому виховували. Співали колискові, загадували загадки. А на Різдво спочатку була молитва, а потім починали всі разом співати колядки польською мовою: «Wśród nocy ciszy głos się rozchodzi” або «Wesoła rodzina”.
Донька Ганни – Бабушка наша була співча. Її завжди запрошували на ружанєц – відспівувати. Вона їздила по всіх Гречанах і ближніх селах. Вона дуже любила співати.

Коли місила тісто на вареники, одягала зупаску – фартушок. Як тільки приходять свята, ми одразу бабцю, батькову бабу Даражанську Вікторію Іванівну, згадуємо, бо вона тут з нами жила. По чоловіку вона була Лисяк. І цей чоловік Лисяк розстріляний в Кам’янці-Подільському.
Снопек нам обов’язково приносили на Різдво. Ми з сестрою і братом двоюрідним шукали. Вони напихають туди горіхів, цукерок. Деякі родини, то сіно накидали, а у нас був снопек. Батько завжди брав участь в театралізованій виставі на Трьох Королів.
Це була така постановка, ніби маленька вистава. Шукали сина Божого. Тоді не можна було так казати. „Czy puścicie króla z kolędami?” То так починали. Король давав розпорядження, щоб знищити ту дитину. Якщо родина дозволяла, тоді вони ставили постановку, яка тривали приблизно 10 хвилин. І єврей там був падав. Головні герої це були: єврей, король, два лицарі, турок забігав, смерть, ангел з крилами і дзвіночком. За ангела брали завжди маленького хлопця і король такий великий. Тут часто збиралися. Костюми потім кудись перекочовували по родині. До 70-х років так святкували постійно. Спочатку ангел заходив, потім король і біля нього два цих лицаря і вже починали постановку, якщо їм дозволили увійти до хати.
Костюми самі шили з оксамиту. Корони робили з фольги. Крила робили з якогось такого матеріалу і потім пір’ям обклеювали. Ангел завжди був намальований білими пудрами. Всі до нього лізли замащуватися.
Донька Ганни – Я дуже боялася жида. В нього кожух був навиворіт. Шапка з кожуха і ніс такий великий червоний – з червоної тканини і чимось напханий. Нам з братом двоюрідним було по років 6. Ми були самі вдома і ховалися під табуретку. Вони ж стукали в двері, а ми боялися. Тато мій завжди турком був у постановці, він був такий чорний і кучерявий.

Наші традиції дуже змішані. Тому, на Пасху готували паску і обов’язково борщ. На другий ранок йшли до костелу, приходили до дому і був сніданок. Все освячене кидали у борщ. Паска ріжеться, а ковбаска, яйце, хрін натирали і кидали у борщ. Це все нарізається, гарячим борщем заливається і ставиться на стіл. Ще обов’язково на Пасху на столі мав бути короп. У Польщі він має бути живий, у нас не обов’язково. На Різдво готували 12 страв, як завжди. Приходили ми до батьків, там вечеряли. Готували кутю, яку вже тут запозичили, бо це не польська страва. Раніше обов’язково ходили на пастерку.

Раніше в костел батьки ходили лише на великі свята, не так як зараз кожну неділю люди ходять. Вони не мали часу, не ходили. Також боялися того всього, що вони бачили. Цей костел був закритий, не було куди ходити. Костел, де перша школа зірвали, а цей закрили. В 50-му році доньку моєї двоюрідної сестри їздили хрестити аж в Городок. Поїхала моя мама і тітка, з собою не брали нікого, щоб це було таємницею. В тому костелі якраз був якийсь чоловік, вони його попросили бути хрещеним для дитини. І похрестили. Після смерті Сталіна бабця ходила вже в цей костел, в цю каплицю. Донька Ганни – Батькова прабабця ходила часто в костел і призвичаїла цього мого батька. Вона ж знала молитви, ходила на ружанці. Зараз також ходить, мама може не піти, а він піде.

Поливаний понеділок. В хатах були солом’яні стріхи, то зривали навіть там, де було викладено соломою і заливали воду аж у хату. Як добиралися до криниці, то зливали геть повністю жінок. Пам’ятаю, була хата така ще старенька, мені було 5 років і жив сусід Вітя, зараз його вже немає. Дали йому чашку води і він з дому йшов поливати усіх. Йшов, тримав ту кружку, але були високі пороги, він спіткнувся, розлив воду і нас не полив. Пам’ятаю, так плакав. А ми так раділи. До школи можна було йти і тебе з ніг до голови обіллють. Я навчалася в тій школі, що була в Домі Людовому. Закінчила 8 класів, потім пішла в першу українську школу. Йдемо школи, хлопці за сіткою засідали, обливали нас. Це означало очищення. Якщо дівчину облиють водою, то вона швидко заміж вийде.
В мене на весілля була коротенька сукня до колін. Це були 60-ті роки. По талії сукня була, дуже простенька, фата коротка. Барвінок вплітали в віночок нареченої на щасливу долю. Під фату одягали віночок з барвінком і стрічками. Коровай також обплітали барвінком, а під низ короваю на тернову хустину насипали монети. Барвінок, щоб життя вилося. На веселлі була колотуха, пиріжки пекли. Колотуха – ряжанка – випряжене молоко, повільно заливається туди сметана і годинами воно вариться. Цілий казан варили і розливали. В ночвах, алюмінієвих нецьках заливався холодець. Нарізали шматками і роздавали. Гільце також було. Це так святкували весілля після війни. Співали: «Już syna swego ożeniła, już nie będę roboty robiła, tylko będę na piecu siedziała i niewiastkę wszędzie posyłała. A невістка то туди, то сюди, а ти, мамо, як робила, так роби”. На другий ранок приносили сніданок. То якусь цеглу накладуть, то йдуть, бо тиск треба поміряти, за лікарів одягалися. Такий був звичай. Там, де залишилися наречені, туди й несли сніданок чи молодому, чи молоді. Співали різні пісні.
У 1918 році, коли почалась революція, то молоді хлопці й чоловіки виїжджали. Чоловіка мого дідусь і брат його поїхали на заробітки до Канади. Вони, як вперше побачили негрів, то казали. Що це нечиста сила. Трохи з Гречан до Канади повиїжджали. Він був перший у Гречанах, хто побудував цегляний будинок з дахом з блях. Дід Мартин, прадід мого чоловіка, заробив там гроші і потім сюди повернувся. А брат – ні. В нас дуже багато родини в Лєгніці.
Після війни люди виїжджали. Звідси виселяли нацменшини. Влада переслідувала всі нацменшини. Вони вимушені були поїхати на новопридбані Польщею землі – до Лєгніци, Щеціна, Гдині, Гданську. Цими людьми заселили ті території. Була репатріація – повернення на Батьківщину. Тобто ті люди, які тут мазури, писалися поляки за походженням. Вони показували документ, що належать до польського народу. Так, як на них чинила тиск радянська влада, то вони на підставі репатріації поверталися до Польщі. Радянська влада шукала людей, які ніби то співпрацювали з польською розвідкою і це було причиною переслідувань.
У 20-х роках більшість виїжджала до Канади. На заході України люди їхали до Аргентини, Бразилії. До Польщі виїжджали.
Війна. Мама розповідала, що почали бомбити, вона почула той шум, через нього не могла надягнути на себе чоботи. Казала, що один одягнула, інший – ні. Пішла в погріб ховатися, пересидіти. Дуже було страшно. Розповідала, що німці були розквартировані по нашій вулиці. Бомбили тут страшно, бо у Гречанах вузлова станція. Бабця казала, що люди біжать по льоду, тікають, коли німці наступали. Одна побачила бабцю і просила, щоб заховала її. Врятувала їй життя, вона ховала її у себе на горі, в старенькій хаті майже два роки. Ніхто не знав про те, що вона її переховувала. Було весілля в дочки і гості прийшли. А весілля тоді робили в хаті. Та дівчина єврейка сиділа там на горі і дивилася через щілинку на гостей. І їсти їй не можна дати, бо ціла хата людей. Потім та єврейка до самої смерті бабці приходила до нас. Дали бабці якісь монети, ніби заплатили за збережене життя.
Бабця у 16 років вийшла заміж за генерала, щоб її під час війни не забрали в Німеччину. Але її чоловік Станіслав Мартинович з 1923 року пішов воювати, дійшов до Німеччини, там і загинув від бомбардування. Одружився, думав, що його не призвуть. Після битви за Дніпро брали усіх не перебираючи, то його в 44 році призвали в армію. Він не дожив 17 днів до перемоги.
А під час війни, то зійшлися всі разом жити – дід, бабця, тітка з 1942 року, двоюрідний брат. Була в господарстві корова. Німці казали, що треба корову забирати, зайшли до хліва, відв’язали її. Тут до них підходить дідусь і каже, що він також був на війні, але такого робити не можна – залишати дітей без молока. Німець махнув рукою і залишив корову. До 42 року німці не були якісь злі, доки не розпочалася партизанщина. Коли в Славуті і Шепетівці почалися диверсії партизанів, тоді й ставлення змінилося до населення.
Про чоловіка цієї бабці, яка переховувала єврейку, то прийшло дві похоронки. При Брєжнєві прийшло, що у нього було запалення легенів, а потім прийшла похоронка, що він розстріляний у дворі в’язниці в Кам’янці-Подільському. Написано там, що працював на польську розвідку.
Бабцю з сім’єю вислали в Казахстан. Виселили їх в поле, ніхто їх не супроводжував. Багато сімей туди повезли. Вони рили якісь землянки собі, переночували там, а потім в селище Чкалов пішли, потім переїхали у місто. Там ця сестра і померла. А дітей її після розпаду союзу знову переселяли в Калінінград. В них мазурська культура вже не збереглася.
В 50-ті роки ми ніяк не підтримували зв'язок з тими родичами, які у Польщі. Лише у 70-х роках вдалося відновити контакт. Вони до нас могли приїжджати, а ми до них ні.
В Домі Людовому то спочатку школа була, потім клуб. Там ми й розважалися. У місто Проскурів ніхто не ходив. Бабусі збиралися на вулиці, співали, танцювали. У неї червоні коралі були, які вдягала на вечорниці.


Додатково віршики:
№1

Spiekła baba wknyż,
Ukradła go mysz.
A gdzie ta mysz?
Schowała się pod żarna.
A gdzie te żarna?
Woda zabrała.
A gdzie ta woda?
Zieleń porosła.
A gdzie te ziele?
Konie zeszczykali.
A gdzie te konie?
Tatarzy zabrali.
A gdzie te tatarzy?
W ogniu pogorzeli.
A gdzie ten popiołek?
W baby w kieszeni.

№2

Tra góreczka, tra.
Troje dzieci ma.
Jedno siedzi na patyczku, trzyma dudkę na żymyczku,
Pięknie sobie gra.