Анзешина (Вербіцька) Галина Андріївна
Бабуся потім в колгоспі робила і мама в колгоспі робила, потім коли вже Проскурів розбудувався, в 56 році став Хмельницьким мама ще робила в колгоспі, в мого брата була вроджена вада серця, то ходила інколи на роботу, але не виконувала трудодні, така дитина була хвора. Все йшло як у ворогів народу… немає вже мами, немає сестри..
В моїй сім'ї був брат один 1953 року народження. А в мами були два брати, один був з 28 року,служив в Москві, а коли закінчилась служба поїхав в КОМІ СРСР і був там до 1961 року. Приїхав за дві неділі тут помер…
Ходила в 12 школу. Пам'ятаю, що були люди які не рахувалися ні з чим… там було пічне опалення, носили нам воду… Був такий Іцек, його дочка живе зараз на Декабристов, то були євреї з великої літери, яким не було ціни, ми були такі… смаркаті…. Там ще був єврей Володя і Іда. В школі ми сиділи по три чоловіка за партою, всі були однакові, не було багатих і бідних як то зараз є. Вчили нас українською мову, російська вже була в п'ятом класі, і німецька тоді вже була. Школа була в дві зміни. Були всі, розумієш, люди добрі. Я своїх викладачів усіх пам'ятаю і усі були дуже добрі. Перша моя вчителька була Ніна Миколаївна, В п'ятому класі у мене була Падалко Євгенія Михайлівна, вона жила де зараз ресторан Ізіда та ремонт машинок по Проскурівського підпілля, там була її хата. Така маленька була хата. На 8 березня в п'ятому класі пішли до неї в гості, пішли і понесли в подарунок їй одеколон Конвалія та Бузок. І та вчителька нас усіх пригощала чаєм… Також була вчителька німецької мови – Роза Григорівна, єврейка, дуже добра, Ганна Миколаївна також нас вчила і там біля школи в будинку жила. Ганна Іванівна і Халаїн Ніна Миколаївна була завуч, а її чоловік - Кулаківський Федір був директор.
Гречани були глухе село. Наша вулиця Вишнева була сама найкраща. Туди далі, де зараз об'їзна, стоїть калюжа жили "обудінки" (бабай – прим.). Моя мама одного разу зав'язала всі мої речі, а їх було дуже багато, так багато що помістились в хустку і відправила мене до тата, він в той час десь в кінці вулиці був, ти не слухаєшся, то йди до тата, хай тебе вчить. А там верба була з великим дуплом і дітей тим лякали. Дійшла до тієї верби і повернулася, злякалася, сказала мамі що буду слухняна… до школи я ще тоді не ходила.
Мазури були такі люди, що ніколи не палили нікого. Як в селах палили люди хати один іншому, як посварився сусід з сусідом, раз і запалив. В нас такого не було. Бабуся моя, коли повернулися з переселення в них не було нічого. Прийшли з Полтави ні з чим. То там де зараз Іноземцева живе, там жив Микола Феліксович на тій хаті, то ті люди принесли для бабці варету соломи, а по Вокзальній… в бабусі було прізвище Урода. Вони принесли ковдру байкову і варету домоткану. То зараз мені здається, що навряд би зараз хтось так допоміг… Мабуть в 1951 році мій вуйко одружився, Бронько, в нього була дівчина. Коли бабуся робила те весілля, то мій тато повибивав в хаті всі вікна…В гості неможна було ходити, бо така натура була, щоб битися… Така натура була, що двічі на місяць як получка і аванс потрібно було кудись тікати. Дитинства у мене не було. Хоч він рідний батько мій…
Як робили весілля то бабця принесла капусти, в миски дерев'яні розливали драглі, вигнали бурачанку і хто скільки міг стільки й пив, а потім як міг так додому і добирався.
Ще до того як були вислані, бабуся розповідала навіть сірників в них не було. Палили в печі клоччям з конопель. Бабуся покинули хлопця в хаті, а самі пішли до сусіда чи за сірником чи гасом, то коли повернулися, ну скільки вони там були… те дитя вже попеклося, він кинув те клоччя, і воно зайнялося… помер він. Бідували люди. Хоч і дід був грамотний і мав роботу. Розкоші не було. В моєї бабусі був тато який любив випити. А через річку плоску була кладка, де парк то були людські рови. Дід мій ходив до євреїв різав дрова. То що заробив то те і витратив (що заликав те витирликав – гвара). Каже йшов додому, то виходить, моя прабабуся. Цілий віз дітей, а господаря дома не було. То бабуся одягла сорочку і чекає поки він буде йти, вже місяць зійшов… він через ту кладку переліз на колінах, коли дійшов до свого рова, бабуся вийшла і макогоном добре його побила… залишила там і пішла. А жили на вул. Городній. Прийшов дід і розповідає що в ровах його (будінка побила). На тиждень його вистачило не пити…
Колись люди були набагато краще. Знаю що там де магазин був клуб, в Домі Людовому. Туди ходили на танці, і магазин був.
На Різдво в хату приносили сіно, були зернята, були горіхи, не пам'ятаю щоб ялинку ставили, ніколи не пам'ятаю. Бабуся пекла пляцики, кутя була обов'язково, не було такого розмаїття як є зараз. Свято було свято. Колядували wśród nocnej ciszy, багато різних співали… Коли були зелені свята ставили гілля. Зілля розкидали, за зіллям ходили аж до Шаровечки… не було перешкод. Після зелених свят святили віночки, чебрець збирали під Олешином.
На паску ховалися від вчителів щоб йти до костела. Хрестити забороняли дітей, все намагалися приховати. Мій чоловік не був комуністом, але ікон не дозволяв щоб чіпляли. Але бабуся сказала – поки я є то ікони в хаті будуть! Так вони і до цього часу є. Пам'ятаю ще руїни старого костела. Як ходили в місто. Велике каміння лежало там. А Каплиця… вона працювала і не працювала… мій брат наприклад, хрещений в Городку, хоча не був зруйнований, але не працював…
Коли ми вже хрестили Толіка (сина – прим.) то вже був тут ксьондз Віценти, в 71 році, то ми з дідом ходили… мали брати шлюб, то як пішли у вечір на службу, то прийшли майже в пів першого, і з нами був моєї однокласниці тато, Казмірський. Він грав на органі. Така була тоді наука до шлюбу. А коли вже хрестили Толіка то була т. Галя Іноземцева за куму, вона була православна, але до костела ходила, то під час обряду вона помилилася Отче наш і ксьондз забрав Толіка з її рук і віддав старій-старій бабусі. Такий серйозний був.
Ярмарок, здається біля костелу на св. Анни був весь час, бо колись ще пам'ятаю то продавали такі свістульки, цукерки на палочці, "ладощички", але не були в такій кількості як зараз. Люди мали вижити.
Хрестили сина Сашу. Приїхала дівчина з Польщі і мама дуже хотіла щоб вона була хрещеною. Глуха осінь. Прийшли до костела, моєї мами двоюрідного брата син – кум, а та Веся – кума. Прийшли до костела. Зайшли в захристію, там стояв маленький диванчик, не було тоді там світла. І на тому диванчику сиділо двоє стареньких жіночок. Вони сказали, що ксьондза немає, бо пішов до хворого і вони чекають, щоб йшов до хворого. ТІ куми зібралися і вийшли з костела, пішли на цвинтар дивитись. А я залишалася з сином, поклала його на диван і за хвилин двадцять повернувся ксьондз… Гумові чоботи, брезентовий плащ, кашкет… і запитує :
- Це дитя хрестити?
- так,
- А ваш хворий зачекає ще, - звернувся до бабусь,
- зачекає, відповіли.
- Я сказала, що куми пішли глянути на цвинтар, на що він мені відповів:
- А ти шлюбована?
- Так, - відповіла йому.
- Ставай. Бери дитину…
Одного разу їду з лікарні від мами, біля Юності сіла в тролейбус і сіла біля ксьондза. Але він своїх знав. Він завжди працював і двірником і будівельником і ксьондзом. Сіла біля нього і говоримо, і кажу, що як буду помирати буду згадувати те благословіння, яке він дав сину. Він відповів що хотів би що всі люди були такими, він мабуть і сам був таким. Кожен камінчик, що в костелі лежить, то зроблено по прибалтійському варіанті, то все його руками. За що його "з'їли"? Таких людей мало. Серед всіх ксьондзів добрий Тадеуш, Генріх, Станіслав взагалі всю молодь навколо себе об'єднав, прибалтієць був усім. Вся заслуга за костел це його. З тачкою, в черевиках гумових збирав він каміння для костелу.
Карати намагалися... Була з нами дочка органіста, Казмірська Тереза Павлівна, ну не була вона в піонерах, а я була… працювала на цукерковій фабриці та на Термопластавтоматі… Я була і піонерка і комсомолка і активістка і в костел ходила.
Прізвиськ не було. Між собою спілкувались то Галька, то Райка… і там де зараз перша хата на Вишневій, там зараз живе Зіна Дворнічка… там була родина Лоза Іван Йосипович, в них були Женя, Вітя, Світлана та Рая, 4 дітей… він потім був директором школи в Печеськах, Рая була тут, в Печеськах….
Через дві хати від мене була хата на "горбі", а на дворі велика калюжа. Нас усіх було 18 чоловік, рік-два різниці, з вулиці однієї ми були. Ми всі в тій калюжі купалися, всі були однакові… Милися, потім сукні сушили, знову в ту калюжу… Завжди ходили до Сторожуків, де зараз остання хата з нашої сторони на вулиці. Тато їх працював кондуктором на товарняку… Так завжди було… на плиті варився борщ і каша, і нас тих всіх вісімнадцять завжди там кормили. А раз прийшли туди, а там дядя Ваня… баба дістала хліба з печі, а він нам: "Хочете хліба з медом?", - звісно, відповідаємо, це ж такий делікатес… Цілий буханець порізав хліба, намастив, але сказав щоб кусали всі одночасно… А то була домашня гірчиця… як то було страшно, сльози текли рікою, але прізвиськ не було...
На Гречанах були розповсюджені прізвища: Зембіцькі, Дияк, Посонські, Лоза, Сівак, Вальчук, Сова, Гурніцька … а були прізвиська "Зукові"…
В Шаровечці було Здибелів багато, а в нас Окинських було мало.
Вдома говорили польською, точніше мазурською. То рідна мова. Навіть з чоловіком рідко говорила українською мовою, так само з дітьми,все було на своєму.
Борщ був, капуста смажена була, картопля була, всі їли з однієї миски. Зараз дуже страшно коли родини сперечаються між собою. Уходять батьки… а вони не можуть поділити гору глини. Як братам і сестрам можна воювати за те кому відійде більше, кому менше? В дитинстві було все єдиним. Одна миска на всіх… одна хата, стодола і одинадцять – дванадцять дітей і всім вистачало місця. Одна родина була тільки Кайдашева сім'я, а зараз в кожній хаті Кайдашева сім'я… Чому? Чого бракує?
З одягу була спідниця, була блузка, "запаска", курточка "сачок", тепла хустка, не було нічого особливого. Всі люди були бідні.
В дітей зараз багато забавок, толі було мало палка і кільце треба надіти… так гралися… з мого класу Горчиця Ганна Іванівна – викладач в першій школі, Телькієва – перекладач німецької мови, в Києві, Яворська Ганна Людвігівна – працювала в освіті, Шаповал Людвіг – генерал, Яворський, нормальний теж був, Казмірська – лікар, така була задрипана школа, а такі вийшли люди. З простої школи були дуже добрі люди.
Там де зараз завод Нева стоїть були поля, росли там помідори, де Термопласт, де зараз вул. Курчатова дороги не було, маленька вуличка була .
Парк будували як були суботники. Тільки на Пасху будували. Такий є вірш:
"Спасибо партии родной,
за ее заботу и ласку
У нас забрали выходной
и обосрали Пасху"
В місто ходили торгувати ягодами, молоко носила… пішки… по берегу через кладку. Було все просто. Ягодами торгували де зупинка "родинний дім". Де зараз трьох поверхові будинки стоять, там був просто майданчик… там був "базар " після "базару".
Пам'ятаю як мені було чотири чи п'ять років… повиносила з хати все що було не застраховане… Теплу хустку, плаття на виріст, взуття, і навпроти нашого будинку, де зараз будинок Чкалова, 13\1 був дуже широкий город… там то все постелила, і тут їде дядько на конях. Став. Ти чия запитує,
- А ти чия?
- Стасі Окинського, - відповідаю.
- А мама де?
- А на роботі.
- А ти що?
- А я нічого, сама в дома.
- А горілка вдома є?
- Є!
- А знаєш де стоїть?
- Так.
- А можеш показати?
Все покинула на вулиці, привела його до хати, показала, що горілка стоїть за скринею і поїхав той дядько. Поїхав і знайшов мою бабусю в полі: "Їдьте додому, і щоб горілки в хаті не було! Бо будете сидіти в тюрмі…" А мені яка різниця кому говорити? Тоді судили за горілку. То я той епізод запам'ятала. Допоки той дядько не помер, завжди жартував "Галя, є горілка?" Зараз то можна говорити, таке було.
Після школи пішла працювати на фабрику.
Йшли на танці, всі разом, заходили до когось одного додому, там мінялись одягом між собою. Може й в мене було краще, але хотілось іншого… Один раз йшли на танці, зайшли до Галі Гурніцької, а в неї бабця пила снодійне… в таких круглих таблетках, як цукерки… стояли вони на вікні і ми наїлися їх… то в клубі всі заснули ,такі танцюристи…
Там де вул.. Декабристів Гречани називались "нива" і садиби були. Садиби було до гуртожитків колгоспу. Там був кінець Гречан. Потім вже пороздавали поле, ділянки на яких будувались… до залізничної лікарні були хати… водкачка там була… В основному тут до війни жили самі мазури…
Бабуся розповідала що вони були в Полтаві, Карловка… дід працював в місті. Прийшли вночі, постукали туди, де вони жили, але не було їх вдома… на роботі. То було 16 червня. Забрали діда… Як вже діда вели то він сказав "Може я тебе чимось образив, Янелю, то вибач, ховатися треба від всіх, але я думаю, що я не заробив того, щоб ховатись…" І все… На другий день пішла на роботу, і так тяжко їй було і вирішила поїхати в Полтаву, знайти діда. Бабуся забрала якісь речі щоб діду передати, але вже його вивезли з Полтави на той день. Ніхто не знав. Але в 1961 році між дядько, Бронько, писав в Москву, то прийшла відповідь, що батько посмертно реабілітований, але де він був вбитий ніхто не написав. Причини не було щоб його забрали… Мабуть через те що був поляком.
Бабусин брат, торгував в магазині. То його засудили і відправили на Північ без права повернення. Він ніколи не мав права повернутися назад, аж до тієї пори, поки не послабили режим. То він виходить був злодій. Хата була мурована на Гечанах, то виходить, що він крав… А наш не крав. Тільки поляк виходить. В газетах писали в один період, описували Шаровечка, Гречани, Олешківці де забрали і де розстріляли…. Але діда, як не тут забрали, то я не знаю де він…
Родина моя по дідовій лінії саме звідси, з Гречан, А бабуся з Городньої, 18… Діда брата тут жив, а тут батьки мої жили…
Тоді бабуся була грамотна, дід закінчив лише 4 класи. Але бабуся знала багато молитов. А ми запам'ятовували лише "Отче наш", так мене вчили, брата вчили… В зенітному провулка жила така жіночка Рузя Петрова, її чоловік дуже сильно бив, що вона втратила розум, але була грамотна, то всі молитви, розарій, все знала на пам'ять, а так розуму не мала…
Люди були набагато краще.